«Діти Дюни» Френка Герберта
19 «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжу — очі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?» Лето усміхнувся і сумно похитав головою. — Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю. Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом нака завши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня. — Їжте сніданок, — промовила вона. — Сьогодні вам знадобить- ся багато сил. — То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею. —Не бійся її, Гані, — сказала Хара. Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами. — Вона повірить, що ми її боїмося? — спитав він. — Схоже, що ні, — відповіла Хара. — Вона була нашою Преве- лебною Матір’ю, пам’ятайте. Я знаю її звичаї. — Як одяглася Алія? — спитала Ганіма. — Я її не бачила, — коротко відповіла Хара, відвертаючись. Лето й Ганіма перезирнулися, наче мали спільну таємницю, і швидко схилилися над сніданком. Невдовзі перейшли до велико- го центрального переходу. Ганіма заговорила однією з давніх мов, які збереглися в їхній генетичній пам’яті. —Отож тепер маємо бабусю. —Це дуже непокоїть Алію, — промовив Лето. — Кому ж подобається відмовлятися від такої влади? — спита- ла Ганіма. Лето тихо засміявся — напрочуд дорослий звук для такого юно- го тіла. —Це щось більше. — Чи очі її матері помітять те, що помітили ми? — Чому ні? — спитав Лето. — Так… Може, цього остерігається Алія.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx