«Діти Дюни» Френка Герберта
20 — Хто знає Гидь краще за Гидь? — спитав Лето. — Знаєш, ми можемо помилятися, — зауважила Ганіма. — Але ми не помиляємося. І він процитував із «Книги Азхар» Бене Ґессерит: — «Через розумні причини й жахливий досвід ми називаємо переднароджених Гиддю . Бо хто ж знає, які пропащі та прокляті особи з нашого злого минулого можуть оволодіти живим тілом?» — Я знаю історію цього, — сказала Ганіма. — Але, якщо це прав- да, чому ж ми не зазнаємо цього внутрішнього нападу? —Можливо, наші батьки стоять у нас на варті, — відповів Лето. — Тоді чому Алія не має такої охорони? —Не знаю. Можливо, тому, що лише її батько помер, а мати жива. А може, просто тому, що ми ще молоді й сильні. Може, коли станемо старшими й більш цинічними… —Мусимо бути дуже обачними з цією бабусею, — сказала Ганіма. — І не розмовляти з нею про того Проповідника, що мандрує нашою планетою, виголошуючи єресь? — Ти ж не вважаєш насправді, наче це наш батько! — Я цього не запевняю, проте Алія боїться його. Ганіма різко труснула головою. — Я не вірю в ці нісенітниці про Гидь! — Ти маєш стільки ж спогадів, що й я, — сказав Лето. —Можеш вірити в те, у що хочеш вірити. — Думаєш, це тому, що ми не відважилися на транс прянощів, а Алія — погодилася? — спитала Ганіма. — Думаю, саме так. Вони замовкли, змішавшись із потоком людей у центральному переході. У січі Табр було холодно, але дистикости зберігали тепло, і близнята відкинули з рудого волосся каптури-росовсотувачі. Їхні обличчя зраджували знамення спільних генів: пишні губи, широко розставлені очі, сині на синьому — як знак залежності від прянощів. Лето першим помітив, що наближається їхня тітка Алія. —Ось і вона, — перестеріг він, перейшовши на бойову мову Атрідів. Коли Алія зупинилися перед ними, Ганіма кивнула тітці голо- вою і промовила:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx