«Діти Дюни» Френка Герберта
22 —Можливо, просто хоче побачити своїх онуків. «Ти маєш таку надію, люба тітонько , — подумала Ганіма. — Але це диявольськи мало скидається на правду» . — Вона не може правити тут, — сказала Алія. — У неї є Каладан. Цього повинно вистачити. — Коли наш батько пішов у пустелю, щоб там померти, він за- лишив тебе регенткою. Він… — заспокійливо промовила Ганіма. — Ти маєш якісь скарги? — вимогливо спитала Алія. —Це був розумний вибір, — озвався Лето, підіграючи своїй сестрі. — Ти єдина знала, як це — народитися так, як народили- ся ми. — Є поголос, наче моя мати повернулася до Сестринства, — про- мовила Алія. — Ви обоє знаєте, що Бене Ґессерит думає про… — Гидь, — закінчив Лето. — Так, — Алія процідила це слово крізь зуби. —Ще кажуть: один раз відьма — завжди відьма, — промовила Ганіма. «Сестро, ти граєш у небезпечну гру» , — подумав Лето, але, під- тримуючи її, сказав: —Наша бабуся — жінка великої простоти, куди простіша, ніж інші її посестри. Ти ділиш з нею пам’ять, Аліє, тож знаєш, чого від неї очікувати. —Простоти! — вигукнула Алія, хитнувши головою. Оглянула переповнений перехід, знову перевела погляд на близнят. — Якби моя мати була менш складною натурою, вас би тут не було. Та й мене теж. Я була б її первістком, і нічого цього… Ледь здригнулася, знизала плечима. —Попереджаю: хоч би що ви сьогодні робили, будьте дуже обе- режні. — Алія підвела погляд. — Ось і моя варта. — Ти все ще вважаєш, що нам не слід супроводжувати тебе в кос- мопорт? — спитав Лето. — Чекайте тут, — сказала Алія. — Я повернуся разом із нею. Лето перезирнувся із сестрою і промовив: — Ти часто казала, що спогади, передані нам тими, хто жив до нас, не матимуть вартості, доки ми не здобудемо достатньо власно- го досвіду, аби втілити їх у життя. Ми із сестрою віримо в це. Перед бачаємо небезпечні зміни через приїзд бабусі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx