«Діти Дюни» Френка Герберта
23 — Вірте в це й далі, — сказала Алія. Обернулася, стала між охо- ронницями, які її обступили. Усі разом швидко рушили переходом до Державного Входу, де їх чекали орнітоптери. Ганіма витерла сльозу з правого ока. — Вода для мертвих? — прошепотів Лето, взявши сестру за руку. Ганіма набрала повні груди повітря і глибоко зітхнула. Думала про те, як спостерігала за тіткою, вдавшись до методики, добре їй відомої з накопиченого предківського досвіду. —Це зробив транс прянощів? — спитала вона, наперед знаючи відповідь Лето. — Ти маєш якесь краще припущення? — Лише задля обговорення: чому наш батько… навіть наша бабу- ся встояли? Він якусь мить придивлявся до неї. Потім заговорив. — Ти знаєш відповідь не гірше за мене. Прибувши на Арракіс, вони вже були сформованими особистостями. Транс прянощів — ну…—Він стенув плечима. —Вони не народилися у цьому світі, уже опановані своїми предками. Зате Алія… — Чому вона не повірила пересторогам Бене Ґессерит? — Ганіма закусила нижню губу. — Алія мала ту саму інформацію, що й ми. — Вони вже наперед назвали її Гиддю, — сказав Лето. — Не вва жаєш, що було б спокусливо довідатися, чи тине сильніша за всіх, які… —Ні, не вважаю! — Ганіма відвела погляд від пильних братових очей, здригнулася. Їй достатньо було порадитися з генетичними спогадами, щоб ожили перестороги Сестринства. Була помітна тенденція, що, дорослішаючи, переднароджені набували лихих звичок. А правдоподібна причина… Вона знову здригнулася. —Шкода, що ми не маємо кількох переднароджених предків, — промовив Лето. —Може, й маємо. — Але ми… Ах, знову старе питання без відповіді: чи ми справді маємо повний доступ до всього набору досвіду кожного предка? Виходячи з власного внутрішнього сум’яття, Лето розумів, що ця розмова має завдавати болю сестрі. Він сказав: —Ми мусимо зволікати, зволікати й зволікати щоразу, коли вона вимагає від нас трансу. Щонайбільша обережність із дозуван- ням прянощів — це для нас найкращий спосіб.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx