«Діти Дюни» Френка Герберта
30 У тому місці, де стояли коти, здіймалися коричнюваті скелі й де- не-де виднілися поодинокі кущі — сріблясто-зелені в довгих тінях ранкового сонця. Помітивши легенький рух, коти враз напружилися. Далеко вни- зу двоє дітей із зусиллям піднімалися вгору висохлим руслом, тримаючись за руки. На вигляд дітям було дев’ять чи десять стан- дартних років. Обоє рудоволосі. Їхні дистикости частково прикри- вали розкішні білі бурки з облямівкою, спереду прикрашені гербом Атрідів — яструбом, вишитим червоно-золотими нитками. Йдучи, діти безтурботно розмовляли, і їхні виразно чутні голоси долинали до котів-мисливців. Лазійські тигри знали таку гру, бо вже грали в неї раніше, але залишалися непорушними, чекаючи надходження на сервостимулятори сигналу, що погоню дозволено. На скельному хребті за котами з’явився чоловік. Він зупинився і почав спостерігати за сценою: коти, діти. Чоловік мав на собі чор- но-сіру польову форму сардаукара з відзнаками левенбреха, по- мічника башара. Довкола шиї і під пахвами був ремінь, на якому на грудях так висів сервопередавач у тонкій упаковці, щоб до нього зручно було дотягтися обома руками. Коти не повернулися, коли чоловік підійшов. Вони впізнали його за звуком і запахом. Чоловік зістрибнув, зупинився за два кроки від котів, обтер чоло. Повітря було холодним, але робота — гарячою. Знову оглянув усе довкола блідими очима: котів, дітей. Запхав вологе пасмо білявого волосся під чорний польовий шолом, торкнувся мікрофона, вживленого в горлянку. — Вони в полі зору котів. Одразу ж відповів голос, що доходив до нього завдяки прийма- чам, імплантованим за вухами. —Ми їх бачимо. —Пора? — спитав левенбрех. — Вони зроблять це без наказу погоні? — відповів голос. — Вони готові, — сказав левенбрех. — Дуже добре. Побачимо, чи достатньо чотирьох сеансів для вироблення рефлексу. — Скажете мені, коли будете готові. —У будь-який час. —Отже, зараз, — промовив левенбрех.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx