«Чужий» Алана Діна Фостера
16 — «Матір» хоче з тобою поговорити? — і кивнув у бік жов- тої лампочки, яка безперервно миготіла на підвішеній консо- лі управління. — Так. Я одразу помітив її, — Даллас просунув руки в ру- кава. — Безперервне жовте світло. Це ще не сигнал тривоги. Поки що не кажи нічого іншим. Якщо станеться щось серйоз- не, вони про це й так скоро дізнаються. Він накинув на плечі непрасовану коричневу куртку, не за- стібаючи її. — Що б це не було, усе не так погано, — Еш намагався на- дати своєму тихому голосу обнадійливого відтінку, і знову вка- зав на безперервне миготіння: — Вона миготить жовтим, а не червоним. — Це поки що, —Даллас не був оптимістом. —Ех, як би ме- ні зараз хотілося прокинутися із гарним зеленим сигналом, — дещо пригнічено промовив капітан. Він знизав плечима і спробував пожартувати, копіюючи об- надійливу інтонацію Еша: — Може, це миготить наш автокок. Буде взагалі чудово, як- що він приготує те, що називає їжею. Він спробував посміхнутися, але в нього не вийшло. «Ностро- мо» — не людина. Він не буде розігрувати свій екіпаж і будити його з гіперсну за допомогою попереджувального жовтого світ- ла без поважної причини. Збій у роботі автокока не входив у пе- релік таких причин. Утім, після декількох місяців сну не слід нарі- кати, що треба буде кілька годин добряче попрацювати. Відсік, де знаходився центральний комп’ютер, дещо відріз нявся від інших відділень «Ностромо». Захоплюючий калей доскоп лампочок, екранів, цифрових індикаторів та здавачів чимось нагадував відпадну вечірку з п’яними ялинками. Даллас сів у набите контурне крісло й замислився, що ро- бити далі. Еш усівся навпроти Інтелектуального банку й почав маніпулювати приладами управління так швидко і невимушено, наче він годину тому не був у гіперсні. Ніхто не вмів так працю- вати з механізмами, як цей науковий співробітник.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx