«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
15 —Їй немає вісімнадцяти, її батько вб’є мене, якщо побачить це відео, і тому я, на хер, не жартую: Божиндо, видали його. Ти мене почув? Божко невдоволено випнув щелепу. Він був на голову вищий, кілограмів на десять важчий, та ще й займався бок сом із шостого класу, проте телефон сховав. —Почув. —Добре. —Лара схилився над Рутою, поклав долоню їй на спину. — Ходімо. Пішли звідси. Притримуючи за руку, він допоміг дівчині спуститися з ґанку. Удвох вони попрямували до роздовбаного універ сала «Mercedes Benz 230TE», припаркованого на під’їзній доріжці. Батько Лаврика вже майже десять років працю вав будівельником у Португалії, і минулого літа, на кані кулах, Лара побував у нього й допомагав на будівництві. Нелегально, звісно. За три неповні місяці хлопець заро бив достатньо, щоб дорогою додому купити в Польщі старезний «мерседес». За документами машина була 1990 року випуску, хоча після повернення до України Ла ра вичитав у Інтернеті, що модель 230TE не випускають ще з 1986-го, тож, імовірно, вік його універсала давно перевалив за три десятиліття. Номінально авто мало білий колір, проте за стільки років фарба вицвіла й у світлі ліхтарів машина здавалася брудно-жовтою. Рута допленталася до універсала та присіла напочіпки перед заднім бампером. Стояти більше не могла. Якийсь час із карикатурною зосередженістю вона роздивляла ся плями іржі по периметру кришки багажника, тоді сперлася ліктем на перекошений бампер і втупилася в но мерний знак:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx