«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
17 —Ні. —Тоді сідай. Лара взяв її за руку та обережно провів до пасажирсько го сидіння. Відчинив дверцята, допоміг улаштуватися, за стебнув пасок безпеки. Рута відкинулася на спинку кріс ла, повернула голову до плеча й застигла із роззявленим ротом. Дихала неглибоко й часто, наче собака у спеку. Хлопець двічі прокрутив ручку склопідйомника, а тоді руками до упору опустив шибку. —Я залишу відчиненим. Не замерзнеш? —Ні, — прошепотіла дівчина, — не замерзну. — А коли Лара захряснув дверцята, додала: — Тільки їдь нешвидко. —Добре. Лаврик лише з третьої спроби завів універсал — ста рий «мерседесівський» двигун довго пирхав і кашляв, не мовби намагаючись вихаркнути щось із вихлопної тру би, — і зрештою повільно рушив. Сьомий гуртожиток НУВГП стояв наприкінці Студентської, що на самісінько му півдні Рівного, — за дев’ятиповерховою будівлею вже починалися поля, —тож до Колоденки було недалеко. Не більше як два кілометри вулицею Курчатова. Якийсь час, зсунувшись на кріслі та підставивши облич чя під потік холодного повітря, Рута роздивлялася покве цяне поодинокими хмарами нічне небо, потім, коли відчут тя млості почало повертатися, вп’ялася очима в місяць, що мчав навздогін, а за якусь мить вирубилася. 2 Упродовж півхвилини після пробудження Рута насолоджу валася станом блаженної невизначеності, коли сон уже від ступив, а спогади про вчорашній треш іще не піднялися на поверхню свідомості. Зрештою розплющила очі, збагнула,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx