«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
19 Рута здивовано звела брови. Вона півроку не заходила на свій акаунт у Фейсбук. І хто такий цей Святий Бозко? Рута, примружившись, придивилася до фото, а тоді, зрозумівши, скорчила презирливу гримасу. Божинда. Стас Божко. Те лепень не знає навіть, як правильно написати власне прі звище латинкою. У мозку сплив туманний спогад про те, як він, глузуючи, знімав її на відео на ґанку гуртожитку. У Ру ти аж ніздрі роздулися: хрін йому, а не дружба! Вона не дасть цьому придуркові теґнути її під відео. І тільки після того Ру та зауважила повідомлення про пропущені дзвінки. Її зіни ці розширилися, наче плями чорнила у воді, після чого по хололими пальцями дівчина розгорнула журнал викликів. —Бляха! Дев’ятнадцять пропущених. Шістнадцять від матері, три останні — від батька. Найпізніший о пів на п’яту ранку. Рута зиркнула на годинник у кутку екрана—десять до сьо мої, — і прикусила губу. Дев’ятнадцять! —Мені кінець. Вона подумала, що вдома її четвертують, а тоді, не ва гаючись, запустила Вайбер, вибрала в контактах сестру й натиснула «Відеовиклик». Змалечку ім’я наділяло Руту підсвідомим відчуттям власної винятковості, хоча її сестру батьки назвали ще не звичніше — Індією. Індія була на чотири роки старшою й навчалася на третьому курсі медичного факультету Тернопільського державного медичного університету. Зва жаючи на ранню пору, сестра могла бути не в мережі, тож доцільніше було би просто зателефонувати, проте розмо ви, під час яких вона не мала змоги бачити обличчя спів розмовника, Рута вважала неповноцінними й беззмістов ними, а тому сподівалася, що Інді забула вимкнути Інтернет перед тим, як лягти спати. Поки йшов виклик, Рута, закусивши губу, приглядала ся до власного відображення у правому нижньому куті
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx