«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
20 Доки світло не згасне назавжди екрана. Якщо не брати до уваги тупий біль у животі та при смак лайна в пересохлому роті, почувалася вона не так щоб дуже кепсько: коли тобі сімнадцять, організм із диво вижною легкістю нейтралізує наслідки навіть найбурхли віших пиятик (особливо якщо вдалося позбутися більшої частини алкоголю перед тим, як вирубитися), зате вигляд мала жахливий. Волосся стирчить навсібіч, неначе в соба ки після бійки, шкіра у світлі, що проникало крізь жалю зі, здавалася потрісканою й сірою, немовби присипаною тальком, припухлі півмісяці, що підпирали очі, надавали обличчю насторожено-ображеного виразу. Руті пощастило. За хвилину теленькання обірвалося— сестра відповіла, і Рута, не дочекавшись, поки налашту ється відеосигнал, жалібно пробелькотала: —Інді, ти тут? Чуєш мене? —Почекай… —Я тебе розбудила? Екран залишався темним. Із динаміка долинуло шарудін ня постелі, а слідом за ним— хриплувате й трохи сердите: —Ні.—Пауза.—Тобто так. Сьома ранку, неділя, звіс но, ти мене…—А тоді сигнал пробився, й Інді роздивилася сестру. Трохи розкосі та бездонно-темні, як і в Рути, очі ста ли майже цілком круглими. —Мала, що з тобою? Кисло всміхнувшись, Рута спробувала пожартувати: —Усе так погано? —Мені траплялися трупи з кращим кольором шкіри, ніж у тебе. —Не вигадуй! —Я серйозно! — Інді закліпала, проганяючи залишки сну, й наблизила лице до екрана. —Маєш такий вигляд, ніби з тебе всю ніч виганяли злих духів. Рута зітхнула: —Тоді ти не здивуєшся, якщо я скажу, що почуваюся так само.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx