«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
29 —Доброго ранку, — привіталася дівчина. —Жива? —Що? Насправді Рута добре його почула, просто запитання несподівано боляче зачепило її. Спостерігши, що дівчина насупилася, Лара спробував додати в голос теплоти: —Кажу, як почуваєшся? —Краще, ніж очікувала. —Голова не болить? —Ні. Запала ніякова мовчанка. На килимку під вхідними две рима Рута побачила свої кеди — правий зі слідами блю вотиння на підошві — і опустила очі. Дерев’яна підлога неприємно холодила голі ступні. Лара кахикнув—покаш лювання загубилося серед стін — і несміливо озвався: —Стосовно того, що сталося вчора… —Не хочу про це чути! —Дівчина аж надто різко мах нула рукою. — Забудь! —Добре. Рута вловила якийсь сумнів у його голосі. Лара відвер нувся, втупившись у нерухоме зображення на екрані ве летенського плаского телевізора, який вивищувався на облупленому, напевно, ще радянському комоді, та перед тим Рута встигла зауважити, як обличчям хлопця пробіг лась усмішка. —Чого ти либишся? Він ковзнув поглядом по її грудях, і в його очах мигнув короткий сірий спалах. Рута густо почервоніла. Вона вже не чекала на відповідь, коли Лара пояснив: —Ти сміялася вночі. —Справді? — дурнувато перепитала дівчина. —Я ледь у штани не наклав. Образно кажучи. Думав тебе будити. Але потім ти ніби заспокоїлася. —У мене таке буває.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx