«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
30 Доки світло не згасне назавжди Власне, таке в неї не вперше — Рута вряди-годи смі ється вві сні. Першою про її сміх дізналась Індія; Руті тоді було шість. Якогось ранку після того, як переконалася, що старша донька нічого не вигадує, Аміна запевнила сестер, що в тому сміхові немає нічого страшного, то з Рутою вно чі граються янголятка. Індія страшенно образилася: мов ляв, а чому янголятка не приходять гратися до неї? Дове лося вигадувати, що й Індія вночі хихоче, хоча насправді за понад десять років, упродовж яких вони ділили одну кім нату, Рута чула від сестри лише хропіння. За інших обста вин дівчина, може, й розповіла б цю історію Богданові, проте зараз не хотіла що-небудь пояснювати. —Відвези мене додому, — попросила вона. —Ти не поснідаєш? —Лара кивнув у бік кухні. —Ні. — Від самої думки про їжу в шлунку замлоїло. Хлопець засмутився. —Якби знав, що ти так рано прокинешся, уже щось приготував би. Якусь яєчню. —Ні. Мені треба додому. Вибач. Хлопець відклав джойстик і спроквола підвівся з наки даних на підлогу подушок. —Добре. Нехай. 3 Поки доїхали, небо затягнула непривітна сіро-блакитна пелена, і сонце спершу стислося до бляклого розмитого кружальця, а потім узагалі зникло. Дорогою майже не роз мовляли. Тільки на Відінському кільці Рута натякнула Ла рі, що у двір краще не потикатися, і хлопець висадив її на зупинці перед «Броварнею на Грушевського». Статники мешкали на восьмому поверсі старої панельної десятиповерхівки за номером 42 на Грушевського. Квап ливо попрощавшись, Рута перебігла безлюдну вулицю
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx