«Доки світло не згасне назавжди» Макса Кідрука
32 Доки світло не згасне назавжди Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка. —Де ти була? — запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завче ну фразу незнайомою мовою. Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іван ки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була пер шою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула: —Мам… — і затихла. Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь виріши ла, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її відди ху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе. —Ми погарячкували вчора, — тихо зронила жінка. «Не ми, а він, —зі злістю подумала Рута. —Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй за бракло відваги. —Ми розуміємо, ти вже доросла…—Аміна помітно на пружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Нена че очікувала на удар у спину. — Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та при ймаємо.—Наприкінці фрази голос надломився, і жінці до велося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння. Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чо ловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx