«Дружина мандрівника в часі» Одрі Ніффенеґґера

31 —Генрі? Генрі, з тобою все гаразд? — Відчуваю, як Клер сідає на диванчик поруч зі мною. Розплющую очі, вона міцно стискає мої руки своїми. Дивлюся на її руки: вони спрацьовані, грубі й потріскані. — Генрі, пробач, я не можу звикнути до цього. Все зовсім навпаки. Я про те, що все життя ти був тим, хто знав геть усе, і я начебто забула, що сьогодні, можливо, мені варто не поспішати. — Вона всміхається. — Насправді, останнім, що ти сказав мені перед тим як піти, було: «Зглянься наді мною, Клер». Ти сказав це так, що тепер я припускаю: ти цитував мене. Клер і далі тримає мої руки. Вона дивиться на мене із захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений. — Клер? — Так? —Може, пригальмуємо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей? —Добре. — Клер встає і повертається на своє місце по інший бік столу. Вона сидить невимушено і намагається не усміхатися. —Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи мені про себе. Хобі? Домашні улюбленці? Незвичайні сексуальні вподобання? —Сам дізнавайся. —Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаєш? —У художньому коледжі при інституті мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу. —Круто. Що у тебе за проєкт? Здається, вперше за вечір Клер почувається незручно. —Він… великий, і про… птахів. Вона дивиться на стіл, тоді робить ковток чаю. — Птахів?

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx