«Двері у Літо» Роберта Гайнлайна

17 На відміну від пса, кота не віддаси — для котів це просто нестерпно. Іноді вони звикають не до людини, а до помешкання, але ж Піт — не той випадок. Для нього я був єдиним джерелом хоч якоїсь стабільності у мінливому світі, відтоді як дев’ять років тому його забрали в матусі-кішки. Мені навіть вдалося взяти Піта із собою, коли я пішов до армії, а для такої оборудки потрібно чимало зусиль. Він у мене здоровий котище та, ймовірно, таким і залишиться, попри численні шрами (на цьому коті місця живого не лишилося). Йому б тільки позбутися звички надто покладатися на пазурі правої лапи, і Піт іще щонайменше п’ять років перемагатиме в бійках і заводитиме діточок. Я міг би заплатити, щоб хтось доглянув його в притулку для тварин (та про таке годі й думати!), або приспати його (теж неможливо собі уявити). Або кинути напризволяще. З будь-яким котом усе зводиться до простого вибору: або ти виконуєш обіцянку піклуватися про нього, аж доки живий, або кидаєш бідолаху — і він дичавіє, втрачаючи віру в споконвічну справедливість. Як я втратив віру в справедливість через Бель. Що ж, Денні, хлопчику мій, облиш цей задум. Пішло життя шкереберть — але ж це аж ніяк не привід відмовитися від обов’язку піклуватися про цього вередуна, якому ти завжди потурав. Щойно я дійшов до розуміння цієї філософської істини, Піт чхнув: бульбашки з елю давалися взнаки. — Gesundheit 1, — побажав йому я, — і пригальмуй трохи, не можна так швидко ель пити. 1 Gesundheit (нім.) — На здоров’я.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx