«Двері у Літо» Роберта Гайнлайна

21 —Одноголосно. Страхова якраз через дорогу. Секретарка у приймальні компанії «Спільна відповідальність» вражала красою функціонального дизайну. Аеродинамічність статури, ніби створеної для надзвукових швидкостей, підкреслювала велич гостроверхих радарів на фронтальній частині тілес, та й усі інші принади, властиві цій моделі, були нівроку. Я навіть мусив нагадати собі, що, коли прокинуся, ця красуня буде точнісінько як бабця на картині Вістлера «Мати художника». Я сказав, що хочу поспілкуватися з кимось із відділу продажів. —Будь ласка, сідайте, — запропонувала дівчина. — Зараз перевірю, хто зі страхових агентів наразі вільний. А втім, я навіть сісти не встиг. —З вами працюватиме наш пан Пауел. Прошу, пройдіть за мною. Судячи з кабінету «нашого пана Пауела», компанії «Спільна відповідальність» йшлося аж ніяк не кепсько. Після вологого рукостискання страховий агент запросив мене за стіл і пригостив цигаркою. Спробував забрати в мене сумку, але я вчепився в неї і не віддав. —То чим наша компанія може вам допомогти? — зрештою запитав Пауел. —Мені потрібен Довгий Сон. Брови в нього поповзли вгору, а манери стали ще улесливішими. Безумовно, «Спільна відповідальність» займалась і найдешевшим страхуванням (я міг би придбати там страховку на фотокамеру за сім баксів), але у випадку страхування Довгого Сну в загребущих руках компанії опинялася вся власність клієнта.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx