І Однієї зими напередодні Шеститижневої війни ми з моїм котиком на ім’я Гай Петроній Арбітр мешкали в старенькому будинку на фермі в Коннектикуті. Навряд чи цей будинок досі височіє там: він був розташований неподалік території, яка постраждала через вибух від непрямого влучання в Мангеттені, а такі старі каркасні споруди спалахують, наче серветки. Навіть якби ферма збереглася, зараз її ніхто не винаймав би, зважаючи на радіаційне забруднення, але тоді нам із Пітом там подобалося. Через проблеми з підведенням води оренда була дешевою, а освітлення в колишній вітальні в північній частині будинку чудово підходило для занять кресленням. Вадою цього помешкання була завелика кількість дверей назовні — одинадцять. Дванадцять, якщо рахувати дверцята для Піта. Я завжди намагався забезпечити йому окремий вихід, а на цій фермі в одній із кімнат, якими я не користувався, замість шибок була фанера, тож я вирізав у ній невеличкий отвір — саме такий, щоб Піт вусами не чіплявся. Надто багато часу свого життя я витратив на те, щоб відчиняти котам двері (якось навіть підрахував, що від самісінького початку історії людства на цей процес змарновано дев’ятсот сімдесят вісім людино-століть, у мене й формула підрахунку збереглася).
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx