10 Зазвичай Піт користувався власними дверцятами, хоча інколи примудрявся змусити мене відчинити для нього «людські» двері — вони йому більше подобалися. Проте він не виходив назовні, коли землю засипало снігом. Ще малесеньким кошеням, пухнастим та муркотливим, Піт сформував досить простий принцип: я мушу опікуватися помешканням, харчуванням та погодою, а він — усім іншим. Саме за погоду він покладав на мене особливу відповідальність. Зима в Коннектикуті тішить лише на різдвяних листівках, і того року кіт визирав за дверцята, відмовлявся виходити в цю білу бридоту (Піта не надурити!) і йшов муляти мені очі, щоб я випустив його в «людські» двері. Піт беззастережно вірив: принаймні одні двері мусять відчинятися в літнє тепло. Це означало, що я щоразу мав обходити разом із ним усі одинадцять дверей та прочиняти їх назовні, щоб кіт переконався: там теж зима. Прямуючи від одних дверей до інших, із кожним новим розчаруванням Піт дедалі голосніше нявчав, докоряючи мені за таку безвідповідальність. Після цього він залишався вдома, проте зрештою гідравлічний тиск виганяв його надвір. Повернувшись, Піт цокотів, наче підборами, дрібними крижинками на лапах, невдоволено зиркав на мене й не приходив ластитися, аж доки не вигризав усі крижинки. Урешті- решт він мені пробачав… до наступного разу. Але Піт ніколи не полишав пошуки Дверей у Літо. 3-го грудня 1970 року мені й самому такі двері не завадили б. Мої пошуки Літа були такими ж марними, як і Пітові спроби знайти тепло посеред січневого Коннектикуту.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx