11 У Південній Каліфорнії снігу обмаль, він вкриває хіба що верхів’я гір, куди приїжджають лижники, а в центрі Лос-Анджелеса такого не побачиш, та й навряд чи пороша подолала б смог, що огортав місто. Проте в моїм серці панувала зима. Здоров’я було нівроку (попри безупинне похмілля), за декілька днів мені мало виповнитися тридцять, та й грошей вистачало. Мене не розшукувала поліція, не переслідували розлючені подружжя, не вистежували судові виконавці. Жодних негараздів, із якими не впоралася б легка алкогольна амнезія. Окрім зими в серці — тому я шукав свої Двері у Літо. Якщо після цих слів ви думаєте, що я потерпав від гострого нападу саможалощів, то маєте рацію. Звісно, на той час на нашій планеті жило понад два мільярди людей, яким йшлося набагато гірше. Попри це, саме я шукав Двері у Літо. Більшість дверей, які я перевірив останнім часом, виявилися обертальними: зайшов і вийшов. От, наприклад, як двері переді мною того вечора — над ними бовваніла вивіска «Гриль-бар САНСУСІ». Зайшовши, я вибрав столик у глибині зали, поставив на сидіння дорожню сумку й умостився поруч, очікуючи на офіціанта. —Мр-р-р? — почулося із сумки. —Не вередуй, Піте. — Ня-ав! —Нісенітниця якась, ти ж щойно був надворі. Помовч-но, офіціант іде. Піт зачаївся. Незабаром до столика підійшов офіціант. —Мені подвійний скотч, склянку негазованої води та маленьку пляшку імбирного елю. — Я підвів на нього очі. —Елю, пане? Зі скотчем? — здивувався офіціант.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx