16 кращому, як обіцяли страхові компанії. Може, гіршому. Але, безперечно, іншому. Я міг забезпечити одну суттєву відмінність того світу від теперішнього: спочивати, аж доки тут точно вже не залишиться Бель Даркін. І Майлза Джентрі теж. Але насамперед — Бель. Коли Бель помре й гнитиме в могилі, я зможу її забути. Забути, що вона скоїла зі мною. Спустити її з думки… замість того, щоб краяти собі серце, знаючи, що вона лишень за кілька миль від мене. А й справді, скільки років потрібно проспати для цього? Бель зараз двадцять три — принаймні, так вона каже (я згадав, як вона якось, здається, обмовилася, що пам’ятає президентство Рузвельта). Певно, менш як тридцять. Якщо проспати сімдесят років, від неї й некролога вже не залишиться. Сімдесят п’ять — і поготів. Аж раптом я згадав про бурхливий розвиток геріатрії: на думку науковців, уже незабаром можна буде цілком забезпечити «нормальну» тривалість життя в сто двадцять років. Мабуть, мені варто поспати років сто. Утім, не знаю, чи пропонує хоч якась страхова компанія такий довгий анабіоз. Відтак мені сяйнула дещо жорстока думка, збуджена теплим сяйвом скотчу. Мені не треба спати, аж доки Бель помре. Досить, ба більше, цілком досить, якщо я буду молодим, коли Бель постаріє. Для будь-якої жінки це доладна помста. Я відчув легенький, як сніжинка, доторк котячої лапи. —Мр-р-р? — Піт просив налити йому ще. —От ненажера… — Я хлюпнув ще елю в блюдечко. Увічливо дочекавшись нової порції, кіт продовжив пити. Але він відвернув мене від цих приємно-відразливих намірів. Далебі, що ж робити з Пітом?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx