РОЗДІЛ 1 Два багряних місяці Тіло Севастіана, другого із сім’ї альфи, наслідного князя Невриди, лежало у погребальному човні, загорнуте в чорну вовчу шкуру, яку він скинув у ніч ініціації. Вовча шкура Севастіана була справді величезною — саме враз для його звіриної душі, яка теж очікувала свого часу, аби поринути слідом за людською душею до Царства Мора. Тіло наслідного князя було покладено на м’яку постілку з густих хвойних і дубових гілок та лишайнику. Його бліде, ніби вкрите снігом, обличчя здавалося іще блідавішим, обкладене шарлаховими пелюстками маків. У його застиглі холодні руки був вкладений меч Симургів, що слугував наслідному князеві вірою і правдою довгі роки, та який не порятував господаря останнього разу. На ідеально начищеному лезі відбивалися два важких, таких само блідавих, як шкіра покійника, місяці. Першою до човна наблизилася Лія. Вона увійшла у воду, змочивши поділ чорної сукні. Княжна ступала водою, не зводячи з Севастіана очей, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Навіть тепер, у мить, коли Севастіан мав от-от упокоїтися, брови його були насупленими, гострі вилиці — напруженими.
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 8 Лія торкнулася щоки брата. Подушечки пальців обпекло, коли княжна не відчула звичного тепла. Вона схилилася над ним і поцілувала у чоло. На груди брата вона поклала чорну троянду. — Пробач мені, будь ласка, — прошепотіла йому у вухо. — Я клянуся, що виправдаю твою жертву. Лія востаннє взяла Севастіана за руку і відпустила, лише коли поруч з’явився Корвін і ледь відчутно потиснув її плече. — Ти впораєшся, Лукреціє, — шепотав він, відводячи її до Івейла, що обійняв доньку радше машинально, не помічаючи навкруги ні її, ні когось іншого. Корвін підійшов до човна. Він схилив голову та довго так стояв, зціпивши перед собою руки. — Ми могли б потоваришувати, — Корвін вичавив кривувату усмішку. — Можливо, в наступному житті, братику. Слідом за князем Саверу вишикувалася довга процесія з членів князівських сімейств та глав невридійських кланів. Не було лише князя Мадія та його сім’ї. Відповідно до офіційного листа їхня родина була змушена неочікувано відплисти до імперії Сонць у зв’язку з невідкладними політично-економічними потребами, та правда читалася між рядків. Вони відчували, що у день поховання не зможуть дивитися в очі ні Івейлові, ні Лії. Ведмеді відчували також і те, що і вовки їхніх встидливих очей бачити не бажали. Ален, князь Алазони, голова клану оленів, навпаки, прибув на церемонію поховання раніше за всіх. І тепер стояв позаду Івейла, щільно стиснувши вуста. Він невідривно дивився князеві на потилицю і важко дихав. До човна Севастіана він не підійшов. Ніхто князеві тим не дорікнув: спостерігати смерть спадкоємця того, хто з дитинства був твоїм другом — не найлегше випробування. Найбільш уважні помітили, як тричі рука оленя здіймалася і безвільно падала, ніби князь хотів ухопити Івейла за лікоть. Втримати його чи втриматися самому — невідомо. — Кара звершиться, — прошепотів він, та Івейл його не почув, як не чув того дня нікого.
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 9 Князь Ален відступив, гублячись у мовчазній юрмі. Замикав процесію Клавдій. Дружини із ним не було. Хтось міг би обуритися такою зневагою, а хтось — поспівчувати горю м’якосердої жінки, але і першим, і другим було байдуже. — От і настав кінець правлінню Івейла, — неголосно промовив він, схилившись над тілом племінника. — Втім, хоч оженись ти, хоч парубкуй, на тобі цей рід усе одно увірвався б. Останнім до човна підійшов Фелан. Він в обличчя Севастіана не вглядався. Не здіймаючи очей, кинув у човен в’язань з акації, яку Лія змусила розпуститися спеціально для нього, лаванди та гіацинту, а тоді обернувся і широким кроком перетнув берег ріки та зник за спинами Лії та Івейла. Князь Невриди ніби пробудився від сну, коли Лія м’яко торкнулася його руки. Він став коло човна, збираючись з духом, аби поглянути в обличчя синові. Здійняти на нього погляд було для князя так само важко, як колись відвести його від тіла дружини, яке вже охопило полум’я погребального багаття. У грудях Івейла, там, де нерівно билося серце, впивалися тисячі голок, з легень вибило повітря. Він не збирався лити сліз, адже сам учив дітей ніколи не дозволяти їм литися перед чужинцями та ворогами. Та Івейл зрадив правилу, варто було йому, врешті набравшись сміливості, поглянути на сина. — Ейдель, — звернувся він до покійної дружини. — Пробач мені. Якщо колись зможеш, пробач. Івейл вийняв із кишені жменю монет та жбурнув до човна. Востаннє поглянувши на сина, він відвернувся, аби більше ніколи його не побачити. Корвін, варто було Івейлові підійти до човна, побачив три неясні темні фігури на протилежному березі ріки. Одна з них звела руку. І рікою, ніби водяна змія, потягнулася тонка біла нить. Друга фігура звела руку. І слідом за білою ниттю потягнулася чорна. Біла нить оплела ноги Івейлові, та він того не помічав. Він не помічав нічого навколо, все повторюючи ім’я померлої дружини.
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 10 Чорна нить уже дісталася цього берега, уже майже торкнулася чобіт князя Невриди, та Івейл різко повернув і відійшов від човна. Корвін обвів присутніх оком: ніхто, окрім нього, здавалося, ні фігур, ні нитей не побачив — як це завжди й бувало. Коли крук і сам поглянув на протилежний берег ріки, Мойр там більше не було. До Корвіна підійшов той, кого князь Саверу називав братом — генерал Даннаміс, кузен, один з найближчих друзів, один із небагатьох членів зграї, що зумів зберегти людську подобу. Він виріс за спиною князя безшумно, так, що ніхто більше не відчув його присутності, навіть попри його високий зріст — він був на голову вищий від Корвіна — та широкі натреновані плечі військового. — На півночі Невриди новий колот. Селяни вийшли на вулиці. Озброєні. Вони рухаються до Вовчого маєтку, — промовив Дан ледь чутно. Корвін скосив погляд на Івейла, а слідом — на Фелана. — Сформуй флок із тих, кому підвладна пам’ять, — Корвін нахилився до самого вуха Дана, потурбувавшись затулити рота рукою. — Необхідно зупинити їх, але обійтися без кровопролиття. Головне, не скип’ятити їм мізки. Вони іще нам знадобляться. Генерал Даннаміс кивнув, та вже мав намір піти, але Корвін жестом спинив його. — Пал знайшов тих, хто орудував у Вовчого маєтку? — Так, проводить допит. — Добре. Їхні мізки можна скип’ятити. Дан безшумно минув субординатів та зупинився коло Лії. — Втратити брата — найгірший біль, — він простягнув до неї руку. Вона здригнулася, відчувши на долоні прохолоду його шкіри. Лія опустила очі. У долоні генерала лежав мішечок, що пахтів, як насіння квітів. — Мені здається, вони йому сподобалися б. Їхні із Феланом погляди перетнулися. Генерал підморгнув старшому субординатові. Той лише відвів збайдужілі очі. — І, здається, не лише йому, — промовив крук, коли княжна вдячно потисла йому долоню.
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 11 Він пішов геть. Лія дістала з кишені годинник на ланцюжку. — Тату, час настав, — промовила вона, і голос її затремтів, ніби вона не вірила власним словам. Старший субординат Ксан подав Івейлові смолоскип рукою, перетягнутою траурною стрічкою. Очі субордината були червоними не менш ніж у ніч поховання власного сина. Інший субординат підніс князеві колчан зі стрілами та лук. — Фелане, — Івейл звернувся до старшого субордината. — Я хочу, аби ти випустив стрілу. Фелана пробрав дрож. Він повільно здійняв погляд спочатку на обличчя князя, потім на стріли й, нарешті, на човен. — Я цього не робитиму. — Досить! — Лія вихопила лук. — Поки ви обидва не можете наважитися, він замкнений у мертвому тілі. Ви обидва — безсердечні, егоїстичні та злозичливі. Швидким рухом княжна підпалила стрілу, як годилося, від смолоскипа. І чітким рухом випустила її точнісінько у човен, влучивши у соснову гілку біля лівої руки Севастіана. Дуже скоро зайнялося полум’я. Вогонь охопив увесь човен. На ріку ліг густий темний дим. Він тягнувся від човна, приховуючи його від очей живих непроникною хмарою. На певний час човен у ній зник. Та потім з’явився знову. Він не був більше охоплений ні димом, ні полум’ям. Човен був уже іншим — витканим із тіней. Ним керував Переправник. У ньому сиділи двоє: вовк та маленький хлопчик. Вони, схиливши голови, торкалися чолами. — Не йди, — прошепотів Фелан. Вовк здійняв морду до неба та завив. Цей пронизливий витяжний звук розлетівся долиною. Фелан перекинувся вовком і побіг вздовж берега, намагаючись наздогнати човен, що плив на захід, проти течії. — Стій! — Лія кинулася вслід, та важка рука Івейла лягла на плече.
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 12 Як би швидко не біг вовк, він не міг наздогнати човен, який, здавалося, плив понад водою, зовсім не торкаючись плеса. Фелан випнувся на скелю, набрав розгін і майже стрибнув у ріку, та його спинив погляд. Маленький хлопчик, що сидів у човні, подивився на нього. Його величезні сірі очі, похмурі, наказували зупинитися. Фелан уп’явся кігтями у землю і завив, вторуючи вовку із човна. Над поділлям здійнявся вітер. Розкотився розгонистий вигрім. У небі, спочатку ледь-ледь, та через мить чіткіше, запалали два багряних, ніби скривавлених, місяці. Виття тягнулося, сповнене скорботи та розпачу. І йому слідувала луна сотні вовчих голосів. Плече Лії вислизнуло з-під руки Івейла. Біла вовчиця сіла край води, завівши прощальну пісню. Побіч неї стали й інші, і пісня їхня полинула луною над рікою і долиною. Кожна нота заливала місяці кривавим світлом усе більш, поки кожен мешканець Прихованого світу, здійнявши очі до неба, не здригнувся від незбагненного смутку, що несподівано вразив серце. Неврида потонула у витяжному вовчому голосінні, що відлунком простягався поміж дерев Вовчого лісу, де скоро мала зрости іще одна сосна. Вовк, що стояв у човні Переправника, завив разом з членами своєї зграї, яких йому більше не судилося побачити. Його крик лунав, поки хлопчик не обійняв вовка, ховаючи обличчя у чорному хутрі. Вони так і сиділи, доки човен не розчинився в імлі. Ледь вони зникли, Фелан кинувся геть. Ніхто його не спиняв. *** Місяці у небі збагряніли, коли свита Натаїра організувала бівак. Розпалили три ватри: для солдатів, для вищих чинів та третю — для князя. Рисаків вишикували колом, не звільняючи тварин від збруї на ніч. Натаїр, знявши Ріну з коня, прокрокував до вогнища. Вона попрямувала за ним, слухняно сіла на вказане місце та втупилася на
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 13 багаття. Натаїр неголосно давав розпорядження одному з касів. Той коротко вклонився та пішов. Між Ріною та князем Кабірії витанцьовували пазурі полуміння. Натаїр постарів: сивина торкнула чорне волосся і навіть брови; навколо очей з’явилися занадто глибокі, аби бути просто слідами втоми, зморшки; усе обличчя, що колись вражало тонкістю рис, засниділо; очі, колись яскраві та світлі, почервоніли і тепер лихоманно блищали; уста, хоча чоловік і видавався спокійним, він щільно стискав. У грудях щось терпло: трунок осмути за тією людиною, яку Ріна знала, та якої більше не віднаходила у двоєдушникові навпроти. Чужинець — відсторонений, страхітливий, він уважно вивчав її обличчя, певне назнаючи кожну зміну. І що у ній змінилося? Так, вона теж різко постаріла, щоправда помітила вона те ще у Зовнішньому світі — одного ранку прокинулася і не впізнала змучену істоту у задзеркаллі. Вона схудла, так як ніколи до того. Наче її тіло здалося раніше від її свідомості та визнало власну безпорадність. Вона зістригла довге волосся, і тепер не могла зав’язати його у хвіст. Косметика більше не приховувала тіні під очима. Вуста зблідли. Вилиці загострилися, попереджаючи, що Ріна більше не терпітиме доторків. Руки стали тремтіти, і вгамувати цей тремет силою волі було неможливо. І волі у Ріні залишилося рівно стільки, аби дотягнути до вечора — на більше вона не була здатна. — Твій погляд, — промовив Натаїр. — Він змінився. У ньому немає життя. Що вони з тобою зробили? Ріна не стримала посмішки. Цей погляд оселився в очах іще там, у Зовнішньому світі. Тож запитання «Що з нею зробив Натаїр?» було нагальнішим. — Тепер відвезеш мене до свого зміїного лігвища або зачиниш у високій вежі? Натаїр оминув ватру та сів поруч. Ріна відсахнулася, та його рука лягла на плечі, притискаючи її ближче. Ніч була холодною, але від жару Натаїра поза шкірою йшов мороз.
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 14 — Я ніколи не хотів робити тебе своєю полонянкою. Я бажаю тобі лише добра. — Саме тому ти замкнув мене, — у неї вирвався смішок, якийсь гіркий. Ріна окинула оком свиту князя — сильних, озброєних до зубів касів — розуміючи, що сьогодні їй навряд удасться втекти. — Я знав, що Івейл шукав тебе. Він підібрався надто близько. Мені потрібно було захистити тебе. Ріна завмерла. Івейл же шукав у Зовнішньому світі не її. Вона сподівалася, що не її, адже це означало дві речі: перша — він їй збрехав (укотре), друга — потрібно було збагнути, навіщо Івейлові заманулося її шукати. — Захистити від Івейла? Ти сповна розуму? — сумніви уже лунали у її голосі, попри те, що Ріна воліла звучати переконливо. — Поясни мені, який... Який господар дому дозволить, аби його гостю відшмагали на головній площі Невриди? — останні слова Натаїр прокричав, та різко опанував себе. — Залишилися рубці? — Не твоя справа. Ріна скинула руку змія з плеча та відсунулася. Тут, далеко на північний захід від Вовчого маєтку, ночі усе ще були прохолодними, і, можливо, залишалися такими протягом усього літа. Її пройняв холод. Дівчина нахилилася ближче до багаття. На плечі ліг важкий плащ. Натаїр залишився у сюртуку. Зелений креп був вкритий багряними плямами. Плащ Натаїра відгонив кров’ю. Першим, і закономірним, поривом було скинути його, та надто швидко Ріна зрозуміла, що задубілі від холоду ноги ледве допоможуть їй кинутися навтьоки. Принесли їжу. Ріна відмовилася від чашки розігрітого вина, і за деякий час кас повернувся із чашкою чаю — міцного і дуже солодкого, який військові полюбляли заварювати у походах. Дівчина подякувала, як дякувала кожному слузі, що підносив чай у Вовчому маєтку — розумніше бути гречною зі зміями. Все ж її везли до їхнього лігва. Нові вороги їй були ні до чого.
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 15 Обличчя каса, ледь його торкнулася усмішка, різко змінилося. Він насупився, коротко вклонився і поспіхом пішов. Ріна обернулася до Натаїра. Він знову дивився на неї, криво всміхаючись — як щоразу у Зовнішньому світі, коли вона мала необачність заговорити з чоловіком. Неважливо, чи то був однокурсник, що просив цигарку, чи касир у супермаркеті, що пропонував узяти до жуйки великий пакет — щоразу Натаїр дивився на неї так само. Цей погляд проголошував: вона була його власністю, його коштовністю. Та потім цей погляд темнішав. А опісля того були крики посеред вулиці, фрази, що виривалися з динаміка смартфона, і ночі, коли він лишався під вікнами дому, перевіряючи, о котрій годині вона вимикала світло. А потім наставав час погроз: помститися їй, тому, з ким вона заговорила, помститися навіть бабуні, бо виховала нахабну зрадливицю. А після того Натаїр дарував квіти, кидав розсип вибачень, падав на коліна і клявся, що відзавтра усе буде інакше. І наступного дня усе було інакше. Аж поки Ріна знову не робила щось не так. І тепер, затамувавши подих, вона очікувала, коли Натаїр знову приведе в рух перевірену роком стосунків та роком переховувань схему. Та він лише продовжував пити вино. — Велике щастя, що я встиг, — Натаїр дивився на вогнище. — Зараз ти була б на шляху до Агори. — Який збіг, що ти опинився на землях Невриди під час бунту, — не без єхидства зауважила Ріна. — Я перетнув кордон законно, — Натаїр поглянув на неї, зобразивши подив. — З офіційного дозволу Івейла. Ріна намагалася не показати розчарування. Отже, вість, яку приніс Шу, була правдивою. Івейл справді продав її, а Натаїр — купив. — І що тепер? Зупинимося у «Зачарованих мисливцях» чи поїдемо просто до «Торнфільд-Голу», де ти замкнеш мене на горищі? Натаїр насупився, як робив щоразу, коли не розумів її. Читав він нечасто, і, скоріш за все, записки своїх шпигунів. Тепер насупилася Ріна: у стосунках із Натаїром вона запізно зрозуміла, що
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 16 говорили вони різними мовами, та й говорили власне зрідка. Та дівчина вважала, що тридцятип’ятирічний чоловік міг змінити заради неї свої звички. Ріна, звичайно ж, помилялася. Справедливості заради, Натаїр також плекав плани змінити у Ріні деякі недоліки, а, точніше — створити з неї лагідну покірну істоту, що тремтіла б від кожного його погляду. Натаїр теж помилявся. Вона, нехай і тремтіла — від відрази — лагідності й покірності так і не набула. Вона пручалася, наче дике кошеня, навколо шиї якого, рано чи пізно, усе одно мала затягнутися червона атласна стрічка. Спочатку Натаїра це розважало, та потім почало дратувати. Дратувався він і тієї самої миті, коли вони обидвоє сиділи біля ватри, а Ріна відмовлялася навіть поглянути у його бік. — Ми прямуємо до Лавариска. — Твій страшний напівзруйнований палац у готичному стилі? — вона підняла брову. — Саме так, — він звівся. — А тепер відпочивай. Ми рушаємо на світанку. Ніби кас був представником малих народів, він невідкладно забрав у Ріни чашку. Наступної миті поруч зладнали ліжник із військових плащів. Натаїр махнув рукою, і багаття зажевріло тьмяніше, ніби накрите ковпаком зі тьмавого скла. — Хто помер у Вовчому маєтку? — кинула Ріна князеві у спину. Та Натаїр удав, ніби не почув, і розтягнувся на ліжнику із задоволеною посмішкою хижака після вдалого полювання. Ріна ж вдала, ніби справді заснула. Вона лягла обличчям до Натаїра. Нехай багаття і плащі її зігрівали, та очей дівчина вирішила не стуляти. *** Івейл та Лія повернулися у темний напівзгорілий дім. Наче тіні, вони прослизнули у кабінет князя. Слідом за ними майнула і третя тінь — блідавіша з ночі бунту — вовча. Івейл упав у крісло, затуливши руками червоні очі. Пек ліг коло його ніг.
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 17 Лія відчинила шафу, дістала пляшку калганки — найміцнішого напою, що лише був у стінах маєтку — розлила у дві чарки, одну з яких дала батькові у руку, а другу — осушила за один ковток. Її рухи були розгубленими. Лія намагалася прибрати на столі, та щоразу якась річ валилася з рук. Перевернувши каламар, Лія дістала з кишені хустку, аби промокнути чорнильну пляму. Вона стисла її, чорнила розтеклися її рукою. Лія вдивилася у свою оплямовану руку. Долоня чорніла, як тоді, коли вона відняла її від шиї Севастіана, не вчувши пульсу. Обличчям Лії заструменіли сльози. — Це мала бути я. Він загинув через мене. Огоскіт мала здійняти я. Івейл слухав її, не відриваючи рук від лиця. Пек заскиглив. Коридорами маєтку пронісся крижаний вітер, згасивши щойно зафахкотілі свічки. — Я непотріб, — Лія впала на коліна біля крісла Івейла та зайшлася плачем. Вона стискала ноги князя, чіпляючись, немов за віття дерева, у затінку якого вона могла сховатися від болю, ніби від спеки. Івейл пригорнув її до себе міцно, ніби намагався увібрати у себе. Чим сильніше Лія намагалася опанувати себе, тим несамовитіше тремтіло її тіло, тим гучнішими ставали стогони. Князь гладив її по голові та погойдував, як у її дитинстві, коли дівча прокидалося від страховидь. — Він зробив те, що мав зробити — врятував підданих та свою сестру. — Я йому не сестра, я безрідний мішанець. Івейл струснув Лію та узяв її обличчя в долоні, поглянувши у вічі. — Ніколи не смій так говорити! — з рокотливим голосом князя задвигтіли стіни маєтку, не гнівно, але із ревним жалем. — Севастіан зберіг життя своєї сестри, моєї доньки, княжни Невриди — твоє життя. Лія захитала головою. Івейл і сам став на коліна та прихилив дівчину до грудей. Лія усміхнулася йому в плече кволою усмішкою,
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 18 такою, якою осміхаються рідним невиліковно хворі єдинодушники в останні години життя. Пек ткнувся мордою у руку Лії. Заснути ні Івейлові, ні Лії тієї ночі не припало. І не тому, що стіни маєтку стогнали від болю, і не тому, що очі на портретах маєтку, вночі схожі на провалля, чорніли особливо безрадісно. Вони не спали й не тому, що мимоволі прислухалися до кожного скрипу дощок на підлозі, усе сподіваючись упізнати нетерплячий поступ Севастіана, та чули лише луну його кроків, яку все ще зберігав будинок. З ліжок їх зірвав крик крука, що розітнув скорботну тишу. Двері маєтку з гуркотом розчинилися, не дочекавшись дозволу господарів, впускаючи до холу Шу. Слідом, теж без запрошення, на порозі з’явився Корвін. З церемонії поховання він так і не змінив траурного вбрання. Він пройшов холом, залишаючи мокрі брудні сліди, звернув до кабінету Івейла та впав в одне з крісел без сил. Корвін був незвично блідим, очі його, тьмаві, спостерігали за каміном, вогонь у якому ледь жеврів. Він чекав на вовків, задумливо покручуючи перстень із чорним агатом. Першим увійшов Івейл — судячи з пом’ятого сюртука, спати він ліг у тій же одежі, у якій схоронив сина. Судячи з опухлих повік — заснув ненадовго, вхмілілим та відчайдушно згорьованим. Івейл сів навпроти Корвіна, нічого йому не сказавши. Слідом до кабінету вбігла Лія в одній лишень нічній сорочці. Від неї пахло гаром, що дозволяло Корвіну припустити, що жалобним вбранням вона розпалила камін у спальні. Вигляд княжна мала виснажений та розсіяний. — Є новини? Хоч щось? — запитала вона. — Її немає ні у Невриді, ні у Савері, ні у Кабірії. — Вона могла пройти крізь Браму? — у голосі Лії чулася надія, та слабка, майже безбарвна. Корвін похитав головою, не припиняючи крутити перстень — фамільний перстень батька Корвіна, який той віддав синові у день
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 19 його заручин згідно з традиціями Саверу. І тепер він мав носити цей заручний перстень, аби не забувати, що і серце його, і душі — скільки б він їх не мав — уже обіцяні нареченій, або нареченому, та не можуть належати нікому іншому. Івейл лише тепер зрозумів, що, після довгих років, Корвін знову його надягнув. — Я перевірив Брами на згарку Малина і ту, що в Савері. Перехід у Лімбо неможливий, — відповів Корвін. — Та все ж є надія, — Лія стисла спинку стільця біля письмового столу. — Я викликав Стража. Він мав ласку напрочуд промовисто сказати, що жодна Брама віднині не сполучає Зовнішній та Прихований світи, — Корвін слабо всміхнувся та повернув голову. У сяйві каміна вовки побачили глибоку рану, що тягнулася обличчям — від чола до підборіддя. Ніби Корвіна шеменули розпеченим лезом — чи вогнем, що міг набувати подоби леза. — Мені порадили не займати духів через таку мізерію. Лія вибігла із кабінету, узиваючи слуг та вимагаючи принести кілька сморідних мазей з оранжереї. — Ті, хто її викрав. Усі знайдені мертвими за п’ять кілометрів від кордону зі Старою столицею, — Івейл підніс до губ котрий за ніч келих, та так і не відпив, думками блукаючи кожним закутком свого князівства, де могла опинитися Ріна. — Ми спіймали кількох на кордоні з Савером. Вони хотіли зачаїтися у Пустелі. Та вони ні до чого, — Корвін запропонованого келиха не торкнувся. — Звідки такі висновки? —По-перше, коракси мають хист вихоплювати спогади. Та у тих навісних легейдів нічого корисного у головах і близько не було, — посмішка Корвіна стала кривою та злостивою. — А, по-друге, вони так нічого і не спромоглися пригадати, навіть коли ми вирвали їм ікла. — Це піддані Невриди! — Івейл звівся. На мить у ньому прокинувся вовк, та хутро, ікла і кігті розтанули у тьмяному мареві
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 20 комина та свічок. Той вовк знав, що втратити ікла для нього самого та його братів було випробуванням гіршим від смерті. Як крукові — втратити крила. — Це вбивці твого сина! — Корвін довго дивився йому в очі, перш ніж знову повернутися поглядом до персня. — Та я залишив їх живими для тебе. Субординати можуть забрати їх в Аконітовому гаю. Повернулася Лія. Вона опустилася навколішки біля крісла Корвіна, маючи намір нанести мазь йому на обличчя. Корвін м’яко перехопив руку та посміхнувся. Він узяв шкалик і без зайвої обережності нашпарував ліки по рані, навіть не зморщившись від болю. Лія, зрадивши своїй наполегливій послужливості, стала позаду Івейла та поклала руки на спинку його крісла. Князь Невриди на мить відвів очі до вікна, за яким уже займалася світань нового дня. Дня, у якому не було Севастіана. У скло побивалася коса гостра сльота. Івейл не міг її спинити навіть за думки, що під нею, можливо, мерзла Ріна. У вікно постукав крук. Князь Івейл прочинив стулку. І птах сів на плече Корвінові. Він розтулив дзьоба і сутужно прокричав. Корвін насупився. — Скільки? Крук знову прокричав. — Цікаво, — протягнув він, і його губи витягнулися у кривій посмішці. — Що? — Івейл підійшов ближче. Рук за його спиною видно не було, та він стискав кулаки до болю у кістках. — Знайшли Ріну? — Раджу твоїм субординатам підготувати в Аконітовому гаю побільше камер. Тому що щойно мій генерал доставив туди іще сотню заколотників, — Корвін здійняв на Івейла темний погляд. Можливо, таким було оманливе мерехтіння блискавиці за вікном, та Івейлові здалося, що очі його полиснули жорстоким, ледь не божевільним блиском. — І раджу їм запастися рукавичками та лещатами. Тому що їм вирвати ікла вони ой як захочуть.
ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 21 — Про що мова? — вигукнув Івейл нетерпляче. — Вони не вовки. Вони — змії, — відповів Корвін, і його блідаве обличчя знову химерно осяяла блискавка. *** Ріна ледь дочекалася, коли каси заснуть. Не усі — четверо сиділи біля дальньої ватри та ледь чутно гомоніли. Натаїр спав біля вогнища навпроти — те, що він спав, і спав глибоким сном, дівчина бачила з особливого виразу обличчя. Жорстко стиснуті вуста привідкрилися, зморшка на чолі згладилася. Однак розчулюватися від вигляду заснулого звіра вона наміру не мала. Натаїр був подібний до безодні — якщо довго у неї вдивлятися, вона погляне на тебе. Зміїне чуття — не інакше. Ріна підвелася. До неї підійшов кас, що раніше пропонував чай. Бідака, очевидно, не підозрював, якою тонкою гранню ходив, стримано всміхаючись дівчині. Нехай безодня іще не поглянула, та могла зробити це наступної миті. Ріна дозволила спровадити її під полог дерев, змусила каса залишитися якомога далі та навіть відвернутися — за доволі тривіальної відмовки — а тоді кинулася геть. Шляху вона не розрізняла, лише сподівалася, що бігла на північ. Повертатися до Вовчого маєтку було марно — Івейл свою роль Егея 1 уже відіграв, другої можливості Ріна йому надавати не збиралася. Перейти кордон Саверу було теж задумом сумнівним, особливо тепер, коли Корвін, здається, загинув. На цій думці Ріна спіткнулася, та продовжила бігти. Іще була Пустеля на північному сході. Якщо меланхолітам вдавалося переховуватися там протягом десятиліть, можливо, і вона відсидиться до наступної двоповні. — Ані руш! — почувся голос каса, неочікувано наляканий, навіть прохальний. — Панно, прошу вас. 1 Ріна порівнює Івейла із Егеєм зі шекспірівського «Сну літньої ночі». Він змушує доньку, Гермію, вийти заміж за Деметрія, погрожуючи смертю або засланням до монастиря. Гермія та її коханий Лізандр, попри волю Тесея, втікають з Афін до лісу.
КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 22 Вона наддала. Попереду виднілася неглибока річка. Ріна топографічні особливості Підмісячної імперії, на свій сором, так і не вивчила. Та в душі сподівалася, що річкою проходив кордон князівств. А ще мала надію, що землями Саверу Натаїр походжав не так вільно, як землями Невриди. Кас упіймав її уже в річці. Він кинув пельніт, пов’язав дівчину, на кілька секунд занурюючи у крижану воду. Кас схилився, аби підняти її, послабивши нитки. Ріна вгатила ліктем йому в ніс. Кас завив, затуляючи обличчя руками. Ногою вона вдарила його у живіт і поповзла уперед. Каміння різало руки. Ріна пірнала під бурхливу воду знову і знову, поки не спромоглася звестися на ноги. Прогримів вибух. Ріна обернулася. У руці Натаїра заполум’янів новий огніт. — Стій! Або я вб’ю тебе! — і він знову вдарив. Ріна помилилася. Вона знову обернулася і послизнулася. Посеред річки потік був надто сильним. Дівчина борсалася, та не змогла встати. Їй залишалося лише спостерігати, як Натаїр входить у воду, як простягає до неї руку і, струснувши, тягне до берега. Ріна збрехала б, якби сказала, що не молилася у той момент. Та ліміт безкоштовного зв’язку із Богами, певне, вичерпався. Вона пробувала, раз по раз, запалити у руках огніти. Якщо у крові єдинодушниці і ятрилася Темна сила, то вона спала непробудним сном. — Ваша світлосте, — кас витягнувся по струнці, та слова виправдання так і не злетіли з його вуст. Натаїр закинув Ріну на плече і вдарив огнітом касові у голову. Він упав навзнаки на річкове каміння. Ріна намагалася не дивитися на те, що залишилося від його обличчя — на порфірову вирву над розтуленими устами, що так і не промовили слів виправдання. Два струмені крові повільно зміїлися тим, що лишилося від його щік, та розчинялися у порожевілій воді. Ріна затулила рота рукою. З пальців Натаїра струменів білий дим, що танцював у ритуальному погребальному танку.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx