ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 15 Обличчя каса, ледь його торкнулася усмішка, різко змінилося. Він насупився, коротко вклонився і поспіхом пішов. Ріна обернулася до Натаїра. Він знову дивився на неї, криво всміхаючись — як щоразу у Зовнішньому світі, коли вона мала необачність заговорити з чоловіком. Неважливо, чи то був однокурсник, що просив цигарку, чи касир у супермаркеті, що пропонував узяти до жуйки великий пакет — щоразу Натаїр дивився на неї так само. Цей погляд проголошував: вона була його власністю, його коштовністю. Та потім цей погляд темнішав. А опісля того були крики посеред вулиці, фрази, що виривалися з динаміка смартфона, і ночі, коли він лишався під вікнами дому, перевіряючи, о котрій годині вона вимикала світло. А потім наставав час погроз: помститися їй, тому, з ким вона заговорила, помститися навіть бабуні, бо виховала нахабну зрадливицю. А після того Натаїр дарував квіти, кидав розсип вибачень, падав на коліна і клявся, що відзавтра усе буде інакше. І наступного дня усе було інакше. Аж поки Ріна знову не робила щось не так. І тепер, затамувавши подих, вона очікувала, коли Натаїр знову приведе в рух перевірену роком стосунків та роком переховувань схему. Та він лише продовжував пити вино. — Велике щастя, що я встиг, — Натаїр дивився на вогнище. — Зараз ти була б на шляху до Агори. — Який збіг, що ти опинився на землях Невриди під час бунту, — не без єхидства зауважила Ріна. — Я перетнув кордон законно, — Натаїр поглянув на неї, зобразивши подив. — З офіційного дозволу Івейла. Ріна намагалася не показати розчарування. Отже, вість, яку приніс Шу, була правдивою. Івейл справді продав її, а Натаїр — купив. — І що тепер? Зупинимося у «Зачарованих мисливцях» чи поїдемо просто до «Торнфільд-Голу», де ти замкнеш мене на горищі? Натаїр насупився, як робив щоразу, коли не розумів її. Читав він нечасто, і, скоріш за все, записки своїх шпигунів. Тепер насупилася Ріна: у стосунках із Натаїром вона запізно зрозуміла, що
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx