ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 17 Лія відчинила шафу, дістала пляшку калганки — найміцнішого напою, що лише був у стінах маєтку — розлила у дві чарки, одну з яких дала батькові у руку, а другу — осушила за один ковток. Її рухи були розгубленими. Лія намагалася прибрати на столі, та щоразу якась річ валилася з рук. Перевернувши каламар, Лія дістала з кишені хустку, аби промокнути чорнильну пляму. Вона стисла її, чорнила розтеклися її рукою. Лія вдивилася у свою оплямовану руку. Долоня чорніла, як тоді, коли вона відняла її від шиї Севастіана, не вчувши пульсу. Обличчям Лії заструменіли сльози. — Це мала бути я. Він загинув через мене. Огоскіт мала здійняти я. Івейл слухав її, не відриваючи рук від лиця. Пек заскиглив. Коридорами маєтку пронісся крижаний вітер, згасивши щойно зафахкотілі свічки. — Я непотріб, — Лія впала на коліна біля крісла Івейла та зайшлася плачем. Вона стискала ноги князя, чіпляючись, немов за віття дерева, у затінку якого вона могла сховатися від болю, ніби від спеки. Івейл пригорнув її до себе міцно, ніби намагався увібрати у себе. Чим сильніше Лія намагалася опанувати себе, тим несамовитіше тремтіло її тіло, тим гучнішими ставали стогони. Князь гладив її по голові та погойдував, як у її дитинстві, коли дівча прокидалося від страховидь. — Він зробив те, що мав зробити — врятував підданих та свою сестру. — Я йому не сестра, я безрідний мішанець. Івейл струснув Лію та узяв її обличчя в долоні, поглянувши у вічі. — Ніколи не смій так говорити! — з рокотливим голосом князя задвигтіли стіни маєтку, не гнівно, але із ревним жалем. — Севастіан зберіг життя своєї сестри, моєї доньки, княжни Невриди — твоє життя. Лія захитала головою. Івейл і сам став на коліна та прихилив дівчину до грудей. Лія усміхнулася йому в плече кволою усмішкою,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx