ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 19 його заручин згідно з традиціями Саверу. І тепер він мав носити цей заручний перстень, аби не забувати, що і серце його, і душі — скільки б він їх не мав — уже обіцяні нареченій, або нареченому, та не можуть належати нікому іншому. Івейл лише тепер зрозумів, що, після довгих років, Корвін знову його надягнув. — Я перевірив Брами на згарку Малина і ту, що в Савері. Перехід у Лімбо неможливий, — відповів Корвін. — Та все ж є надія, — Лія стисла спинку стільця біля письмового столу. — Я викликав Стража. Він мав ласку напрочуд промовисто сказати, що жодна Брама віднині не сполучає Зовнішній та Прихований світи, — Корвін слабо всміхнувся та повернув голову. У сяйві каміна вовки побачили глибоку рану, що тягнулася обличчям — від чола до підборіддя. Ніби Корвіна шеменули розпеченим лезом — чи вогнем, що міг набувати подоби леза. — Мені порадили не займати духів через таку мізерію. Лія вибігла із кабінету, узиваючи слуг та вимагаючи принести кілька сморідних мазей з оранжереї. — Ті, хто її викрав. Усі знайдені мертвими за п’ять кілометрів від кордону зі Старою столицею, — Івейл підніс до губ котрий за ніч келих, та так і не відпив, думками блукаючи кожним закутком свого князівства, де могла опинитися Ріна. — Ми спіймали кількох на кордоні з Савером. Вони хотіли зачаїтися у Пустелі. Та вони ні до чого, — Корвін запропонованого келиха не торкнувся. — Звідки такі висновки? —По-перше, коракси мають хист вихоплювати спогади. Та у тих навісних легейдів нічого корисного у головах і близько не було, — посмішка Корвіна стала кривою та злостивою. — А, по-друге, вони так нічого і не спромоглися пригадати, навіть коли ми вирвали їм ікла. — Це піддані Невриди! — Івейл звівся. На мить у ньому прокинувся вовк, та хутро, ікла і кігті розтанули у тьмяному мареві
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx