ДВОПОВНЯ ◆ СУДНІ ДНІ В КАБІРІЇ 11 Він пішов геть. Лія дістала з кишені годинник на ланцюжку. — Тату, час настав, — промовила вона, і голос її затремтів, ніби вона не вірила власним словам. Старший субординат Ксан подав Івейлові смолоскип рукою, перетягнутою траурною стрічкою. Очі субордината були червоними не менш ніж у ніч поховання власного сина. Інший субординат підніс князеві колчан зі стрілами та лук. — Фелане, — Івейл звернувся до старшого субордината. — Я хочу, аби ти випустив стрілу. Фелана пробрав дрож. Він повільно здійняв погляд спочатку на обличчя князя, потім на стріли й, нарешті, на човен. — Я цього не робитиму. — Досить! — Лія вихопила лук. — Поки ви обидва не можете наважитися, він замкнений у мертвому тілі. Ви обидва — безсердечні, егоїстичні та злозичливі. Швидким рухом княжна підпалила стрілу, як годилося, від смолоскипа. І чітким рухом випустила її точнісінько у човен, влучивши у соснову гілку біля лівої руки Севастіана. Дуже скоро зайнялося полум’я. Вогонь охопив увесь човен. На ріку ліг густий темний дим. Він тягнувся від човна, приховуючи його від очей живих непроникною хмарою. На певний час човен у ній зник. Та потім з’явився знову. Він не був більше охоплений ні димом, ні полум’ям. Човен був уже іншим — витканим із тіней. Ним керував Переправник. У ньому сиділи двоє: вовк та маленький хлопчик. Вони, схиливши голови, торкалися чолами. — Не йди, — прошепотів Фелан. Вовк здійняв морду до неба та завив. Цей пронизливий витяжний звук розлетівся долиною. Фелан перекинувся вовком і побіг вздовж берега, намагаючись наздогнати човен, що плив на захід, проти течії. — Стій! — Лія кинулася вслід, та важка рука Івейла лягла на плече.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx