КАТЕРИНА САМОЙЛЕНКО 14 — Я ніколи не хотів робити тебе своєю полонянкою. Я бажаю тобі лише добра. — Саме тому ти замкнув мене, — у неї вирвався смішок, якийсь гіркий. Ріна окинула оком свиту князя — сильних, озброєних до зубів касів — розуміючи, що сьогодні їй навряд удасться втекти. — Я знав, що Івейл шукав тебе. Він підібрався надто близько. Мені потрібно було захистити тебе. Ріна завмерла. Івейл же шукав у Зовнішньому світі не її. Вона сподівалася, що не її, адже це означало дві речі: перша — він їй збрехав (укотре), друга — потрібно було збагнути, навіщо Івейлові заманулося її шукати. — Захистити від Івейла? Ти сповна розуму? — сумніви уже лунали у її голосі, попри те, що Ріна воліла звучати переконливо. — Поясни мені, який... Який господар дому дозволить, аби його гостю відшмагали на головній площі Невриди? — останні слова Натаїр прокричав, та різко опанував себе. — Залишилися рубці? — Не твоя справа. Ріна скинула руку змія з плеча та відсунулася. Тут, далеко на північний захід від Вовчого маєтку, ночі усе ще були прохолодними, і, можливо, залишалися такими протягом усього літа. Її пройняв холод. Дівчина нахилилася ближче до багаття. На плечі ліг важкий плащ. Натаїр залишився у сюртуку. Зелений креп був вкритий багряними плямами. Плащ Натаїра відгонив кров’ю. Першим, і закономірним, поривом було скинути його, та надто швидко Ріна зрозуміла, що задубілі від холоду ноги ледве допоможуть їй кинутися навтьоки. Принесли їжу. Ріна відмовилася від чашки розігрітого вина, і за деякий час кас повернувся із чашкою чаю — міцного і дуже солодкого, який військові полюбляли заварювати у походах. Дівчина подякувала, як дякувала кожному слузі, що підносив чай у Вовчому маєтку — розумніше бути гречною зі зміями. Все ж її везли до їхнього лігва. Нові вороги їй були ні до чого.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx