16 в нього навіть не було дружини. Звісно, якби будинки проєктували жінки, гардеробні були б такі ж обов’язкові, як і кухня. Після мого власного дому з вугільно-чорного каменю під сірим небом я почувалася радше принцесою, аніж господинею дому у Ґоторпі з його пишною теплою барвою, що нагадувала схід сонця, з трьома поверхами, що виблискували віконними шибками, наче самоцвіти у короні, і з вежею посередині. Річард провів мене через лабіринт кімнат, і від усього того свіжого тиньку, блискучого облицювання стін та невеликих галерей, де юрмилися декоратори, слуги й теслі, у мене запаморочилося в голові. Я все більше намагалася залишатися на горішніх поверхах, щоб не плутатися під ногами. Якби у мене на руках було немовля або дитя, яке треба водити вниз до сніданку, я, мабуть, почувалася б інакше. Та оскільки дитини не було, то сиділа у своїх покоях і гардеробній, звідки відкривався приємний краєвид на стрімку річку Калдер і пагорб Пендл-гілл. — Знову розмовляєш зі своїми сукнями? — запитав чоловік. — Як завжди. Пак, мій чудовий бордоський дог, підвівся з турецького килима, потягуючись і позіхаючи, при цьому роззявивши пащу так широко, що в неї могла би вміститися моя голова. — Страшна звірюка, — промовив Річард, присідаючи біля пса, — вже скоро наші почуття належатимуть не тільки тобі. Доведеться поділитися. — Він зітхнув і, стомлений довгою дорогою, став навколішки. — Ти здорова? Не втомилася? Я кивнула, ховаючи під капелюшок неслухняне пасмо волосся. Останнім часом, коли я його розчісувала, воно почало вилазити великими чорними жмутами. — Ти стурбована. Ти не… Ти ж не… — Усе гаразд. Лист. Запитай його про лист. Слова застрягли у мене в горлі, як стріла, що ось-ось зірветься з тятиви лука, а на його вродливому
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx