21 Роджер розвеселився: — У тебе таки нестримна уява, Флітвуд. Ми вже було подумали, що на тебе в лісі напав якийсь дикун, а ти всього-на-всього натрапила на жінку, що заблукала в хащах. — Так, — ледь чутно відізвалася я. — Хоча тепер навіть така зустріч може бути небезпечною. Ти, мабуть, чула, що трапилося із мандрівним торгівцем Джоном Лоу в Коуні? — Ні, не чула. — Роджере, не обов’язково страхати її байками про відьом, їй уже й без того сняться жахіття. Я роззявила рота від несподіванки й почервоніла. Уперше Річард при комусь загадав про кошмари, і я не могла навіть повірити, що він про це сказав при сторонніх. Але перо на його капелюсі продовжувало похитуватися, і він не зупинився ні на мить. — Розкажіть мені, Роджере. — Самотня подорожня жінка не завжди така безневинна, як може здатися. Джон Лоу вже переконався в цьому і не забуде до самої смерті, яка, найімовірніше, не забариться, прости Господи. — Роджер зручніше вмостився у сідлі, відкинувшись назад. — Два дні тому його син Абрахам приходив до мене у Рід-голл. — Я його знаю? — Ні, це фарбувальник тканин у Галіфаксі. Хлопець непогано влаштувався з огляду на те, хто його батько. — І що, він знайшов відьму? — Ні, послухай же. Я зітхнула й пожалкувала, що не залишилася вдома у маленькій вітальні зі своїм псом. — Джон ішов крамарським путівцем, яким возять вовну в околицях Коуна, і зустрів малу дівчинку. Він подумав було, що то жебрачка. Вона попросила у нього кілька шпильок, а коли той сказав,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx