13 У її руках теліпався ще один кролик і дивився на мене осклілим оком. Його хутро було вкрите червоними плямами. На землі біля спідниць жінки лежав розкритий грубий мішок. Вона звелася на ноги. Легкий вітерець скуйовдив листя і траву навколо нас, незнайомка ж із незворушним обличчям стояла наче закам’яніла. Тільки мертвий кролик легенько похитувався у її руках. — Хто ти? — запитала я. — Що ти тут робиш? Вона лише мовчки взялася запихати мертвих кроликів у свій мішок. Мій зіжмаканий лист яскраво білів посеред тієї кривавої бійні і, побачивши його, жінка на секунду зупинилася, а її довгі, закривавлені пальці застигли. — Дай мені його, — гримнула я. Підібравши листа, незнайомка простягла його мені, не сходячи зі свого місця, а я, зробивши кілька стрімких кроків, вихопила листок з її рук. Вона не зводила своїх золотавих очей з мого обличчя, і я подумала, що мене ще ніколи так прискіпливо не розглядали незнайомі люди. На коротку мить мені стало цікаво, якою вона бачить мене — у хатньому взутті, з одним черевичком, що застряг у болоті. Моє обличчя, мабуть, розпашілося від блювання, а білки очей вкрилися червоними прожилками. Від кислоти в роті мій язик затерп. — Як тебе звати? Вона мовчала. — Ти жебрачка? Вона похитала головою. — Це моя земля. Ти без дозволу полюєш на кролів на моїх землях? — На ваших землях? Її голос, наче кинутий у воду камінець, зруйнував усю загадковість. Звичайнісінька сільська дівчина. — Я — Флітвуд Шаттлворт, господиня Ґоторн-голлу. Це земля мого чоловіка. Якщо ти з Падігема, то маєш знати це.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx