«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
10 сільською красунею, якій немає рівних. А на Монмар трі всі жінки на одне лице. Бідолашна Ренетт. Я знаю, про що ви думаєте. Ви хочете, щоб я пере йшла до суті. Усе, що вас зараз цікавить, — це історія давніх днів, єдина приваблива нитка в моєму пошмато ваному прапорі. Ви хочете почути про Томаса Лейбніца. Чітку, розкладену по полицях, завершену історію. Втім, це не так уже й легко. Тут, як і в альбомі моєї матері, немає нумерованих сторінок. Відсутній початок, а фінал розтріпаний, як край непідшитої спідниці. Але я стара жінка — сьогодні буквально все старішає так швидко: мабуть, це щось у повітрі — і в мене є своя манера опо віді. Крім того, ви маєте дуже багато всього зрозуміти. Чому моя мати скоїла те, що скоїла. Чому ми так довго приховували правду. І чому я вирішила розповісти тепер свою історію чужим людям, упевненим, що життя мож на вмістити в розворот у недільному газетному додатку, кілька фотографій, текстовий абзац і цитату з Достоєв ського. Перегорни сторінку — і все скінчиться. Ні. Не цього разу. Вони запишуть кожне слово. Зви чайно, я не можу примусити їх надрукувати це, але, їй-богу, вони слухатимуть. Я змушу їх це зробити. 2 Мене звати Фрамбуаз Дартижан. Я народилася саме тут, у селі Ле-Лавез, розташованому на березі Луари менш ніж у п’ятнадцяти кілометрах від Анже. Наступно го липня мені виповниться 65 років, сонце підпекло й вижовтило мене, як курагу. Умене є дві доньки: Пісташ, одружена з банкіром з Ренна, і Нуазетт, яка переїхала в 1985-му до Канади й пише мені раз на півроку, а також двоє онуків, які приїжджають на ферму щоліта. Я ношу
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx