«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
14 в нього чорні, злі й розумні — і до кафе Рафаеля, і до пошти, де поштаркою працює Жінетт Ур’я. Я сходила навіть до військового меморіалу. З одного його боку під написом «Загиблі за Батьківщину» ви карбувані імена вісімнадцяти вбитих на війні солдатів. Я помітила, що прізвище мого батька відкололи, зали шивши грубу латку між Дарю Ж. та Фенуй Ж.-П . На другому його боці містилася бронзова табличка з десять ма іменами, написаними більшими літерами. Мені не потрібно було їх читати. Я знала їх напам’ять. Але я вда вала цікавість, знаючи, що хтось обов’язково розповість мені цю історію: можливо, покаже місце біля західної стіни церкви Святого Бенедикта, розкаже про щорічну службу, яку правлять на їхню пам’ять, що ці імена ви голошують зі сходинок меморіалу, а потім покладають квіти…Мені було цікаво, чи зможу я це витримати. Ціка во, чи зможуть вони щось зрозуміти з мого обличчя. Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. АвгустТрю- ріан . Так багато людей досі пам’ятають. Так багато людей мають ті самі імена та обличчя. Родини ж зали шилися тут — Ур’я, Ланісени, Рамондени, Дюпре. Шістдесят років по тому вони все ще пам’ятають, і ста рі навчають ненависті молодих. До мене певний час виявляли інтерес. Таку собі ціка вість. Це ж будинок, занедбаний відтоді, як його поки нула та жінка, Дартижан. « Я погано пам’ятаю по- дробиці, мадам, але мій батько… мій дядько…». «Навіщо ви придбали це місце?»—допитувались вони. Воно було як сіль в оці, як чорна пляма. Дерева, які там ще залишилися, наполовину згнили від омели та хвороб. Колодязь забитий камінням і замазаний цементом. Але
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx