«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
16 фермі, додаючи потроху й інші товари: яйця, козячі сири, фруктові лікери та вина. На отримані кошти я придбала поросят, кроликів і ще кількох кіз. Я ви користовувала старі материні рецепти, більшість із яких брала з голови, лише іноді звіряючись з альбомом. Пам’ять іноді грає в дивні ігри: здавалося, ніхто в Ле- Лавезі не пам’ятав кулінарії моєї матусі. Дехто зі старо жилів навіть говорив, що мій приїзд змінив геть усе, бо жінка, яка жила тут до мене, була похмурою нечупарою. Будинок її смердів, а діти постійно бігали босоніж. І, як на них, то баба з воза, кобилі легше. Усередині я здри галася, але що могла сказати? Розповісти, як мати що дня вощила підлогу й примушувала нас вдягати фетрові калоші, щоб ми не натоптували черевиками? Як квітам було тісно у підвіконних ящиках? Як вона скребла нас з такою ж немилосердною безпристрасністю, як і схо ди, перетворювала нас на червоношкірих індіанців, розтираючи фланельним рушником ледь не до крові? Тут вона була людським осудовиськом. Про ту історію навіть видали книжку. Точніше брошуру. П’ятдесят сто рінок, декілька фотографій. На одній — меморіал, на іншій — церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна західна стіна. І побіжна згадка про нас трьох, навіть без імен. Я за це вдячна. Розмите збільшене фото моєї матері: вона тут з таким туго стягнутим волоссям, що очі здаються вузькими, наче в китайця, а рот зібганий у тоненьку смужечку осуду. Офіційне фото мого батька те саме, з альбому: він тут аж занадто молодий, гвинтів ку недбало закинув на плече, широко всміхається. По тім, майже наприкінці, фото, від якого мені перехопило подих, наче рибі з гачком у роті. Чотири молодики в німецькій уніформі: троє обійнялися, а четвертий сто їть трохи збоку, самовпевнено, із саксофоном у руках…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx