«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс

16 фермі, додаючи потроху й інші товари: яйця, козячі сири, фруктові лікери та вина. На отримані кошти я придбала поросят, кроликів і ще кількох кіз. Я ви­ користовувала старі материні рецепти, більшість із яких брала з голови, лише іноді звіряючись з альбомом. Пам’ять іноді грає в дивні ігри: здавалося, ніхто в Ле- Лавезі не пам’ятав кулінарії моєї матусі. Дехто зі старо­ жилів навіть говорив, що мій приїзд змінив геть усе, бо жінка, яка жила тут до мене, була похмурою нечупарою. Будинок її смердів, а діти постійно бігали босоніж. І, як на них, то баба з воза, кобилі легше. Усередині я здри­ галася, але що могла сказати? Розповісти, як мати що­ дня вощила підлогу й примушувала нас вдягати фетрові калоші, щоб ми не натоптували черевиками? Як квітам було тісно у підвіконних ящиках? Як вона скребла нас з такою ж немилосердною безпристрасністю, як і схо­ ди, перетворювала нас на червоношкірих індіанців, розтираючи фланельним рушником ледь не до крові? Тут вона була людським осудовиськом. Про ту історію навіть видали книжку. Точніше брошуру. П’ятдесят сто­ рінок, декілька фотографій. На одній — меморіал, на іншій — церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна західна стіна. І побіжна згадка про нас трьох, навіть без імен. Я за це вдячна. Розмите збільшене фото моєї матері: вона тут з таким туго стягнутим волоссям, що очі здаються вузькими, наче в китайця, а рот зібганий у тоненьку смужечку осуду. Офіційне фото мого батька те саме, з альбому: він тут аж занадто молодий, гвинтів­ ку недбало закинув на плече, широко всміхається. По­ тім, майже наприкінці, фото, від якого мені перехопило подих, наче рибі з гачком у роті. Чотири молодики в німецькій уніформі: троє обійнялися, а четвертий сто­ їть трохи збоку, самовпевнено, із саксофоном у руках…

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx