«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
22 цієї ферми, цього будинку, цих полів, цієї сонної смер дючої Луари в Ле-Лавезі. Ось чого я для них хотіла, а отримала лише з онуками. Тішачись із ними, я тішила саму себе. Мені подобається думати, що мати робила б так са мо, якби мала можливість. Я уявляла її лагідною бабу сею, подумки з нею сперечаючись: « Справді, матін- ко, ви остаточно розбещите цих дітей», — і це не здавалося таким уже й неможливим. Чи, може, я при писую їй те, чого не було. Можливо, вона й справді була такою, як я пам’ятаю — кам’яною жінкою, яка ніколи не усміхалась і спостерігала за мною з виразом відвертої незрозумілої люті. Вона так і не побачила своїх онук, навіть не дізна лася про їхнє існування. Я сказала Ерве, що мої батьки померли, і він ніколи в цьому не сумнівався. Його бать ко був рибалкою, а мати — такою собі округлою жін кою-куріпочкою, яка продавала рибу на ринку. Я за горнулась у них, ніби в позичену ковдру, знаючи, що настане час, і мені доведеться знову вийти на мороз без них. Гарною людиною був Ерве, спокійною, без жод ного гострого кута, об який я могла порізатися. Я ко хала його — не так палко й відчайдушно, як Томаса, але кохала. Він помер у 1976 році — вбило блискавкою, коли вони з батьком ловили вугрів, — і моя скорбота мала присмак невідворотності й майже полегшення. На правду тривалий час усе було добре. Але справа — і життя — мали рухатися далі. Вісімнадцять місяців по тому я повернулася до Ле-Лавеза з відчуттям, ніби прокинулася від довгого темного сну. Вам може здатися дивним, що я так довго зволікала й не читала материного альбому. Він був, за винятком
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx