«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
29 погладшав, риси обличчя стали безформним тістом, ніс почервонів, щоки вкрилися сіточкою порепаних судин, наче тріщинками, а усмішка була непевною. Замість тих почуттів, що я колись мала до нього— аякже, обожню вання героїчного старшого брата, який, як мені тоді зда валося, міг зробити будь-що: залізти на найвище дерево, обдурити диких бджіл і вкрасти їхній мед, перепливти Луару в найширшому місці, — була тільки ностальгія, перемішана з презирством. Та й, зрештою, усе це було так давно. Цей товстий чоловік здавався мені чужим. Спочатку вони поводилися розумно. Ні про що не питали. Вони непокоїлися, що я живу тут сама, дарува ли подарунки, наприклад кухонний комбайн— їх шоку вало, що у мене його не було, — а ще зимове пальто та радіоприймач, також пропонували звозити мене кудись… Одного разу навіть запросили до свого ресто рану — величезного закладу зі столами зі штучного мармуру й картатими скатертинами, неоновими знаками та висушеними морськими зірками й пластиковими кра бами, загорнутими в розвішену на стіні рибальську сітку. Я досить стримано відгукнулася про інтер’єр. «Ну, тітонько , це те, що називають кітч , — лю б’язно пояснила Лора, поплескуючи мене по руці.—Не думаю, що ви цікавитесь такими речами, але повірте мені — у Парижі це останній писк моди». Вона вишкі рилася до мене. У неї дуже білі, дуже великі зуби та волосся кольору стиглої паприки. Вони з Янніком часто торкалися одне одного і цілувалися на людях. Мушу ви знати, мене це помітно бентежило. А їжа була… мабуть, сучасна. Я в такому погано розуміюся. Спочатку подали щось на кшталт салату з такою-сякою заправкою — купа нарізаних квіточками овочів. Десь у ньому мав бути цикорій, але здебільшого він складався з салатного листя,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx