«П’ять четвертинок апельсина» Джоан Гарріс
30 редиски та моркви. Потім подали шматочок хека (мушу визнати, доволі непоганий, але занадто маленький) у соусі з білого вина та цибулі-шалот, прикрашений листочком м’яти — не питайте мене навіщо. Після цього принесли окрайчик грушевого пирога, на який покрапали шоколадним соусом і притрусили цукровою пудрою з шоколадними кучериками. Крадькома зазир нувши до меню, я побачила такі пафосні пропозиції, як «…грильяж-асорті на апетитній подушці з тонкого тіста, полите густим чорним шоколадом, подається з пікантним абрикосовим кулі». Судячи з опису, це ніщо інше, як звичайне флорентійське печиво, яке, коли його принесли, виявилось розміром із п’ятифранкову монету. Але ж як про нього написали! Ніби самМойсей приніс його з гори Синай. А ціни які! У п’ять разів вищі, ніж найдорожчі страви з мого меню, і це без урахуван ня вина. Звичайно, я ні за що не платила. Але почала думати, що, так чи інакше, у цієї несподіваної уваги має бути прихований цінник. І я не помилилась. Через два місяці мені зробили першу пропозицію. Тисяча франків, якщо я поділюся з ними рецептом пае льї по-антильськи і дозволю внести цю страву в їхнє меню. «Паелья по-антильськи від тітоньки Фрамбуаз», як її назвали у статті Жуля Лемаршана в липневому номері журналу «Гостинність і кухня»1992 року. Спочат ку я вирішила, що це жарт. «Витончене поєднання що йно виловлених морепродуктів із зеленими бананами, шматочками ананаса, родзинками та рисом із шафра ном…» Я розсміялася. Невже їм мало власних рецептів? —Не смійтеся, тітонько, — грубувато перервав Яннік, дивлячись на мене блискучими чорними очи ма. — Тобто Лора і я, ми будемо вам дуже вдячні…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx