ЧАСТИНА I Від стародавньої Галлії до епохи Відродження
17 · Розділ 1 Живопліт Високий чоловік із пронизливими чорними очима пильно вдивлявся в непрохідний живопліт. Був 57 рік до нашої ери; живопліт ріс неподалік від берега річки на півночі Галлії, а чоловіком був Юлій Цезар. Настав другий рік потенційно прибуткової війни проти сусідів Риму по той бік Альп. Перша кампанія проходила на півдні Галлії, де варвари жили на пагорбах у гарних, оточених мурами містах, сполучених дорогами й мостами. Тепер же легіони йшли незвіданими землями, які населяли «надзвичайно хоробрі дикуни». Вітер приносив пахощі безмежного океану, а водяні годинники свідчили про те, що дні стають дедалі довшими. Як і багато іншого в Дальній Галлії, цей живопліт був надто екзотичним для освіченого римлянина, щоб той був про нього правильної думки. У щорічній доповіді сенату Цезар мав детально описати цю живу огорожу, щоб пояснити сенаторам, чому це вона зупинила й налякала римську армію. Юлій Цезар, охайний і педантичний чоловік, вживав латину так само точно й ощадливо, як орудував гребінцем, ножицями й бритвою, нещадно видаляючи зайве волосся. Та мова цивілізації пропонувала лише пасторальне слово saepes, що позначало невеликий тин або огорожу з гілок і листя. Тут тобі тин-живопліт [saepes], де гіблейські трудівниці-бджоли Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті1. 1 Virgil, Eclogues I [Публій Вергілій Марон. Буколіки. Перекладач Микола Зеров. З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990 рік].
· 18 Велетенські галльські живоплоти були створені не для того, щоб не пускати худобу в сади й на кукурудзяні поля: вони мали знешкоджувати римську кінноту й служити плащем-невидимкою, що захищає від ворога. Найкращий спосіб розповісти середземноморському читачеві про живопліт — описати спосіб його побудови: У ніжних саджанцях роблять зарубки, а потім загинають густі гілки, котрі дерева розкидають обабіч, та вплітають у них колюче терня. Утворений так живопліт стає схожим на мур укріпленням, крізь яке неможливо не лише пройти, а й навіть щось розгледіти. Юлій Цезар був першим римським полководцем, який прийшов у цей далекий край, розташований на захід від нижнього Рейну. Єдиною повністю романізованою частиною Галлії була провінція Трансальпійська Галлія, заснована 121 року до нашої ери й згодом перейменована на Нарбоннську Галлію. Ця вузька смуга землі вздовж узбережжя Середземного моря, яку оточували Альпи, Юра, Севенни та Піренеї, утворювала безпечний коридор між Іспанією й Італією, яким можна було доправляти галльське золото, пшеницю та рабів до Риму. Решта Галлії являла собою величезну територію, що простяглася аж до північного океану. Третину цих земель населяли племена, відомі під загальною назвою «белги». Не можна сказати напевне, чи справді Белгіка входила до складу Галлії: белги мали кельтські імена, але вважали себе нащадками германських завойовників. Жодному торговцеві не дозволялося перетинати кордони Белгіки, особливо якщо він торгував вином та іншими римськими предметами розкоші, які, на думку белгів, послабили моральну стійкість племен, що мешкали вздовж Рони й Сени. Те, що було відомо про цю місцевість, здебільшого спиралося на чутки, однак вони були цілком достовірними. За рік
19 · до того в місті Везонтіон (сучасний Безансон) Цезар бачив, як його солдати тремтять від страху й ледь не починають бунтувати, наслухавшись розповідей шпигунів і торговців. Люди, які стикалися із членами германських племен під час подорожей чи в битвах, вважали їх хоробрими, дисциплінованими та «не в міру великими тілом». «Вони часто не в змозі були витримати їхнього виразу обличчя й пильного погляду». Легіонери, які стверджували, що не бояться людського ворога, відчували незримий страх перед природою, яка, подібно до свого дикого потомства, неначе змовилася проти римлян: вони боялися «вузьких доріг і безмежних лісів». За переказами давньогрецьких і давньоримських мандрівників, темний Герцинський ліс (старий, як сам світ), простягався так далеко на схід, що його можна було перетнути десь за шістдесят днів, та й то лише відстежуючи політ лісового птаха, пір’я якого сяяло в темряві. Далеко на півночі, куди Юлій Цезар повів вісім легіонів, лежала Ардуенна — ще один великий ліс, «найбільший в усій Галлії», що, як відомо, був «понад вісімсот кілометрів завширшки». Це був вивітрений гірський масив (відомий зараз як Арденни) по обидва боки франко-бельгійського кордону1. Земля велетенських живоплотів розташувалася на західному узліссі Ардуенни. У глибині лісу, «вдалині від шляхів» та в «потаємних місцях» (схованках) галли збирали військові ради. Ардуенна була лігвом розбійників розміром із цілу країну. Невидимі стежки вели лабіринтами до таємних долин та улоговин. Посеред лісу, в густих заростях дуба й тису друїди (жрецька каста вчених та інтелектуалів) приносили в жертву людей. Творці живоплотів військового призначення вміли також перетворювати гнучкі верби на «величезні фігури, до кінцівок яких прив’язували живих людей, перш ніж їх підпалити». 1 Див. мапу 1. Географія, ресурси й цікаві місця стародавньої Галлії.
· 20 Ближче до узбережжя ліс захищали болота й особлива місцевість, що не була ні сушею, ні морем. Океанські припливи й відпливи утворювали тимчасові острівці, які нагадували в тумані затонулі кораблі. А потім високі хвилі відправляли велетенські дуби та підлісок у небезпечне плавання морськими шляхами, де дерева розкидали криві гілки, немов такелаж. Коли на початку того літа легіони просувалися віддаленими районами Галлії, загроза з боку північних воїнів здавалася перебільшеною. Деякі розвиненіші племена (едуї з Морвану, тревері з Тріру, ремі з Реймсу) дипломатично присягнули на вірність Цезарю. Ремі, які брали участь у роботі останньої військової ради, змогли надати йому разючі статистичні дані щодо чисельності військ белгів. За даними перепису населення Галлії, загалом 298 000 солдатів, що належали до п’ятнадцяти різних племен, були готові підняти зброю проти римлян. На той час відбулася лише одна битва. Белзькі воїни взяли в облогу місто ремів Бібракс, розташоване за тридцять два кілометри від Реймса, проте римляни легко здобули перемогу. Немов байдужі до своїх втрат, белги вивчили тактику римлян, відступили до свого табору (судячи з диму від їхніх багать, помітного з відстані понад три кілометри, цей табір розкинувся майже на тринадцять кілометрів), а потім повернулися додому, щоб воювати на своїй землі. Відтоді Цезарю підкорилися ще три племені, останнім з яких було плем’я амбіан з Ам’єну. На тій родючій землі північної Галлії легіонери протягом тижня чи близько того відпочивали, харчувалися зерном і худобою та стягували збір за ранній урожай зі своїх господарів, яких чекала сувора зима. А потім легіони вирушили рівнинами Пікардії на схід і через три дні дісталися краю території амбіан. Перетнувши пустельну буферну зону, римські легіони ввійшли у володіння особливого народу. Нервії були відомі як «найбільш варварське та віддалене з племен белгів». Римляни
21 · вважали болота й зарості ознакою брутальної недбалості, однак добре спроєктовані живоплоти свідчили про те, що про природу там швидше дбають, ніж залишають напризволяще. Земля стала вологішою, тож довгі обози, які називали impedimenta (лат. «військове майно», «перешкоди»), жили відповідно до назви (долаючи перешкоди). Третього дня галльські полонені повідомили Цезарю, що за шістнадцять кілометрів на схід тече річка Сабіс. Розвідники, яких послали вперед, доповіли, що на протилежному березі річки зачаїлися нервії. До них приєдналися сусідні племена белгів, атребати й віромандуї, а військо адуатуків чекали будь-якої миті. Вирушивши до річки, римляни подолали гребінь хребта й розташувалися на верхніх схилах невисокого пагорба. Звідти Цезар мав змогу вивчати бар’єр із живоплоту, посадженого на стратегічних позиціях, ймовірно, за кілька років до того. Цей живопліт нагадував пастку для велетенського звіра. Пагорб мав крутий, але рівномірний спуск до річки. Згодом Цезар пересвідчився, що це дуже широка річка, але глибиною вона була не більше, ніж до пояса. На протилежному березі долини здіймався пагорб із такими самими схилами. З боку римлян між підніжжям пагорба й річкою розташувалася порожня пласка ділянка землі близько шістдесяти метрів завширшки. На березі річки промайнуло кілька вартових на конях, але «верхня частина пагорба так густо заросла лісом, що важко було зазирнути в нетрі». Якщо уважно стежити за узліссям, присутність людей зрештою видає те, як кружляє хижий птах, воркує лісовий голуб чи вітерець ворушить лише одну-дві гілки. Та нічого з побаченого чи почутого не давало римлянам жодного натяку на те, що в лісі ховаються шістдесят тисяч воїнів. Битва, яка невдовзі мала розгорнутися на берегах Сабісу від сходу до заходу сонця, втратила місце в історії. Цей маловідомий
· 22 акт геноциду, що стався літнього дня наприкінці залізної доби, є однією з найдавніших літописних подій двотисячолітньої саги, яка засвідчила переміщення центрів європейської влади із Середземного до Північного моря. Саме тут римська армія вступила в бій із воїнами, які жили на узбережжі Германського океану. У зниклому світі невеличких селищ, де більшість людей жили своїм життям, це ще й перше звичайне місце, встановлене за безліччю буденних деталей. Ніщо не вказує на важливість цього місця: там немає жодних меморіальних дощок, не йдеться про туристичний центр, а єдиним натяком на побоїще, яке тут відбулося, є назва вулиці Рю-де-л’Абатуар — Вулиця бійні. 57 року до нашої ери на цьому місці не було жодної пам’ятки або поселення. До того ж тут не знайдено останків кельтських чи римських воїнів. Це місце, обране хаосом війни, відійшло б у забуття разом із рештою дійових осіб та пам’яток протоісторії, якби не надзвичайно детальний опис Юлія Цезаря, за яким його можна знайти навіть зараз. Легіони, які прибували з Ам’єну, дісталися до сучасного Отмону, околиці промислового міста Мобеж за десять кілометрів від бельгійського кордону. Римляни розташувалися табором на узліссі, що належить до вкрай засміченого лісового масиву Мормаль, досі важливого для екології. Деякі місцеві дерева, що ростуть на узвишші над річкою Самбра, можуть бути залишками Ардуеннського лісу, проте живоплоти, якими огороджені будинки Отмону, утворені з бирючини та хвойних рослин — видів, про які могли знати римляни, але не нервії. За цими живоплотами доглядають господарі будинків, озброєні (попри ймовірні травми та марність справи) кущорізами, повітродувками й ланцюговими пилами. Металургійний завод ArcelorMittal зручно розташувався на пласкій ділянці землі, що простягається на двісті римських футів від річки. Під час велосипедної подорожі до
23 · Отмону навесні 2018 року я здивувався, побачивши, як швидко може згаснути сучасний краєвид перед лицем переконливих свідчень первинної топографії. Коли Наполеон Бонапарт вивчав працю De Bello Gallico («Галльська війна»)1, його спантеличила тактика Цезаря. Табір все ще укріплювали, а обози підтягувалися на позиції, коли Цезар відправив загін кінноти, озброєний луками й пращами, бродом через річку до лісистого пагорба. Ніхто не отримав наказу розвідати ліс, занурившись у темні хащі. Коли передовий загін дістався до протилежного берега, загін напівоголених воїнів напав на кінноту, а потім зник серед дерев, «куди ніхто не наважився за ними піти». Із краю плато, неподалік від верхнього кінця сучасної Рю-дю-Велодром (Вулиці велодрому), римляни бачили лише стіну рослинності. Однак нервіям, яким сонце світило в спину, ця лісиста місцевість пропонувала безліч спостережних пунктів, звідки можна було відстежувати мерехтіння римських лат. Оглянувши вершину розташованого навпроти пагорба, вони помітили головний обоз, який важко тягнувся до табору із заходу. Із такою неймовірною швидкістю, немов були водночас у лісі, на річці й зовсім поруч, вони помчали пагорбом до нашого табору, який саме укріплювали. ... Ніколи було начепити знаки розрізнення або хоча б надіти шоломи та зняти чохли зі щитів. ...До того ж, як я вже зазначив, огляд закривали дуже густі живоплоти, що були на нашому шляху. Незрозуміло чому, Цезар розпочав атаку на невидимого ворога ще до того, як прибули всі війська та їхні обози. Табір був захоплений, а легіони ледь не опинилися в оточенні. 1 Гай Юлій Цезар. Нотатки про війну з галлами. — Львів: Апріорі, 2021.
· 24 У своїх щорічних донесеннях Цезар рідко визнавав некомпетентність, але він усвідомлював, що цього разу сенатори зможуть порівняти його доповідь зі свідченнями інших очевидців. Із причини, яку Цезар ще мав з’ясувати, новини в Галлії поширювалися швидше, ніж римський посланець здатен був пересуватися верхи. Союзники з числа треверів побачили, що солдати кінноти й піхоти розбігаються в усі боки, немов миші з гнізда, й розсудливо втекли. Вони їхали на конях Ардуеннським лісом, поки не дісталися Мозеля. Повернувшись у свій головний oppidum (оппідум, укріплене поселення) поблизу Трева (Тріру), вони повідомили Сенату, що римляни зазнали поразки через неорганізованість. Звідти річками Саар і Рейн вони невдовзі дісталися Риму. За таких обставин Цезар навряд чи міг вдавати, що перемога над нервіями — питання вирішене. Тепер, коли ворог був зовсім близько, Цезар мав змогу вивчити тактику воїнів з іншого світу: Настільки великою була їхня хоробрість, що, коли впали перші ряди, ті, що йшли за ними, ступали на їхні розпростерті тіла й билися, стоячи на них. А коли їх також зарубали й купа стала вищою, вцілілі використали цю гору трупів як поміст, з якого метали в наших людей дротики й кидали назад спіймані на льоту списи. Навіть серед цього власноруч створеного хаосу, відчуваючи занепокоєння через незнайому місцевість та здатного на самогубство ворога, Цезар відстежував етнологічні деталі. За вісім літніх кампаній і три зими відновлення сил у Галлії він зібрав чимало відомостей про цивілізацію, яку прийшов грабувати й знищувати. У Цезаря були місцеві інформатори, пересувна бібліотека, а також галльський друг Дівітіак із племені едуїв, друїд-інтелектуал і політик, який виступав перед римським сенатом. Зіткнувшись із белзьким валом трупів, він зрозумів, що на власні очі бачить військовий потенціал віри
25 · в реінкарнацію — для кельтського воїна загибель у битві була шляхом до нового життя, а це означало, що «страх смерті зводиться нанівець». Цезар знав також кельтське ім’я свого супротивника та його зловісне значення: «Нервії напали на табір під командуванням свого вождя, Бодуоґната». Бодуоґнат (Boduo-gnatos, або «народжений від ворона») був Сином Ворона. В інших своїх формах, «branos» («бран») та «brennos» («бренн»), всевидющий і невмирущий Ворон був відомий римлянам в особі двох видатних кельтських воєначальників: Бренна, армія якого ввійшла до Риму й знищила його населення 387 року до нашої ери, а також Бренна, який зруйнував Дельфійський храм 279 року до нашої ери. У колективній пам’яті римлян кельти були споконвічною загрозою, що нависла над фортецями на вершинах Альп. Така кельтофобія простежується в усій розповіді Цезаря. Зі своїми пангалльськими федераціями, демократичними інституціями, меритократичною системою освіти й розвиненою транспортною технологією кельтські племена певною мірою випереджали римлян у розвитку. Вони також вели свій родовід від троянців та напівбога, який виявився втіленням Геркулеса. Однак у розумінні патриція Цезаря кельти були частиною первісної пустки. Його уявлення про Галлію нагадувало страшний сон наяву: самітний, придатний для проживання простір, дістатися якого можна було лише «невідомими, таємними шляхами», був безмежно стиснений, тоді як навколо відстань і час простягалися до меж творіння. Міста Галлії, що мали назву dunon (дунони) кельтською та oppida (оппіди) латиною, розташовувалися на вершинах пагорбів, з яких можна було миттєво нанести на карту й запам’ятати цілі регіони. Сам Цезар провів кілька місяців у заможному місті едуїв Бібракт, з якого відкривалася панорама на Альпи й Центральний масив. Однак у доповідях, опублікованих згодом у книзі «Галльська війна», поле зору зазвичай обмежене
· 26 рослинністю, а погляд спрямований лише на дим від ворожих багать і пил, здійнятий ворожим полчищем. Поширені на всьому континенті легенди про галлів і геометричну організацію їхніх оппід свідчать про досконале володіння простором, якого римлянам бракувало, іноді до смішного. Римські карти були складені настільки погано, що без допомоги місцевих розвідників Цезар часом не уявляв, де саме він зараз стосовно гірських хребтів Галлії та де зворотний шлях до Риму. Чому він вважав, що територія карнутів (сучасний Шартр та Орлеан) утворює «центральний регіон Галлії», залишалося таємницею, поки після реконструкції безладної римської карти Галлії за птолемеєвими координатами та письмовими описами я побачив Карнутію саме там, де уявляв її собі Цезар — посеред безформного масиву суші (мапа 1). Голосовий телеграф галлів міг передавати складні повідомлення в кількох напрямках одночасно на сто шістдесят римських миль (понад двісті тридцять кілометрів) зі швидкістю п’ятнадцять миль (двадцять два кілометри) на годину. Це потребувало точно вивіреної мережі пунктів прослуховування, яка охоплювала площу понад двісті тисяч квадратних миль (майже п’ятсот двадцять тисяч квадратних кілометрів). Порівняно із цим римська система передачі повідомлень, віддалена від головних каналів, здавалася примітивною. Через три роки після битви на річці Самбра в розташованому поряд районі Белгіки двох полководців Цезаря та їхні війська заманили в зарослу лісом улоговину: воїни, які несподівано виринули зі «схованки», відрізали їх з обох боків. Коли ця новина зрештою дійшла до Цезаря, він надіслав наказ третьому полководцеві, який опинився в облозі, — Квінту Цицерону. Цей лист був «написаний грецькими літерами» на випадок, якщо його перехоплять, — сумнівна хитрість з огляду на те, що галли користувалися грецьким алфавітом. Посланець мав обійти блокаду форту Цицерона, прикріпивши послання до
27 · держака списа. Підкравшись якомога ближче до табору, посланець метнув спис. Той застряг в одній зі сторожових веж і стирчав там непоміченим майже три дні. На примарних просторах Дальньої Галлії ретельний опис конкретного місця давав певну психологічну розраду: хоча б один крихітний фрагмент карти можна було збільшити до точної картини реальності. У маленькому світі поля битви (два пагорби, берег річки, зарослі лісом схили й лабіринт із живоплоту) Цезар точно знав своє розташування. Тоді як нервії настромлювали римлян на свої списи, два легіони на чолі з правою рукою Цезаря Тітом Лабієном перейшли річку й захопили ворожий табір. «Із того узвишшя вони могли спостерігати, що відбувається в нашому таборі». Тепер всю битву можна було осягнути одним поглядом — налякані коні, оточення переповненого табору, нервії, що виринають із драговини трупів своїх товаришів. На стороні Цезаря воїни сьомого легіону повернулися спиною до дванадцятого легіону, щоб утворити подвійний фронт. Лише з височини вулиці Ельзас і вулиці Фонтен було добре видно римську позицію між живоплотами й цегляними будинками Отмона. Десь із цього вигідного розташування, «пожертвувавши всім заради швидкості», Лабієн послав у бій десятий легіон, який із гуркотом спустився з пагорба й піднявся на інший бік. Дивлячись на те, як автомобілі заїжджають на стрімку вулицю з лівого й правого боку, роблячи крутий поворот на автостоянку супермаркету перед мостом, легко уявити собі жах і силу того нападу. Можливо, хоробрість і знову здобута рішучість справді допомогли повернути колесо долі, як стверджує Цезар, однак його розповідь про подальші етапи битви вказує на важливіший чинник. Навіть без артилерії лісиста місцевість, за яку билися сорок тисяч римлян і сімдесят тисяч галлів (включно
· 28 із союзниками нервіїв), була спустошена й оголена. Результат битви вочевидь пов’язаний із кращою видимістю. Це стало запорукою перемоги римлян. До того ж, можливо, саме тут, на берегах Самбри, Цезар знайшов рішення проблеми непроникних живоплотів. Ворогом, якого потрібно було здолати понад усе, був галльський ландшафт. Наступного року наприкінці літа, перед першими осінніми бурями Цезар воював із племенами белгів, які населяли горбисту місцевість між Па-де-Кале й Фландрією, вкриту полями й лісами. Остання сутичка відбулася десь на північ від Ам’єну. Подібно до сусідів нервіїв, менапії й морини виринули із «суцільного лісового простору», атакували легіони й відступили в ліс. «Деякі наші люди загинули, переслідуючи їх надто далеко в цих заплутаних заростях». Цезар наказав своїм солдатам змінити мечі на сокири, й вони взялися вирубувати мовчазну армію дерев. «Лише за кілька днів із неймовірною швидкістю було розчищено великий прохід». Роззброївши саму природу, легше було усунути загрозу з боку людей. На берегах Самбри римляни здобули остаточну перемогу, вчинивши криваву різанину. Поки солдати вбивали людей, Цезар вирішував, що робити з жінками, старими й дітьми, які знайшли притулок у заплавах і болотах. За один день нервії втратили «всіх, крім трьох із шестисот своїх сенаторів»; військо чисельністю шістдесят тисяч воїнів скоротилося «мало не до п’яти сотень, здатних тримати зброю». «Щоб усі бачили, що він виявляє милість до знедолених, які благають милосердя», Цезар пощадив уцілілих. Він міг дозволити собі бути милосердним, адже підсумки битви в будь-якому разі вказували на те, що «народ та саме ім’я нервіїв були майже знищені». Є фото солдатів у шоломах, що пробираються багнюкою на околицях Мобежу. На понівеченій місцевості майже немає
29 · дерев — саме таких умов для битви хотів би Цезар. У серпні 1914 року Мобеж, який охороняв головний шлях вторгнення до Парижу й Марну, взяла в облогу Перша німецька армія. Вкриті лісом пагорби з обох боків Самбри, де 57 року до нашої ери Цезар знищив нервіїв, стали одним із головних центрів опору. Після двох тижнів бомбардувань велику кількість французьких солдатів (за різними оцінками близько тридцяти, сорока чи п’ятдесяти тисяч) було взято в полон. Проте, як доповідав генерал Жоффр під час розслідування цієї трагічної капітуляції, німці значно швидше прорвали б лінію фронту, якби не мешканці Мобежу, які «після першого ж заклику стати до зброї покинули свої родини та домівки й кинулися на допомогу вітчизні». Через покоління після того, як Цезар поневолив об’єднані племена Галлії і знищив близько мільйона людей, мешканці покинули більшість оппід, розташованих на вершинах пагорбів, перебравшись у нові міста на рівнині. Система добре доглянутих міжміських доріг справляла враження, ніби незвіданих лісових масивів і боліт, описаних у «Галльській війні», більше не існує (мапа 2). Галльські села, розташовані, як зазначив Цезар, у затишку прохолодного й тінистого лісу, були підпорядковані великим маєткам, що мали назву villae (вілли). Прямокутні поля пшениці, зазвичай неогороджені, були розташовані перпендикулярно до доріг, якими перевозили надлишки багатства до Риму. Побачивши вдалині дим великої пожежі, мандрівники думали, що це горить стерня, а не лютують варвари. Минуло багато часу після приборкання Галлії. Давня кельтська мова вимирала — її можна було почути лише в забутих, ізольованих місцях. Друїди, яким вдалося уникнути імперських чисток, викладали в університетах, а не проводили священні ритуали в дубових гаях. У ті часи навіть галло-римські громадяни, які пишалися своїм кельтським походженням, мало що знали про стародавні звичаї. Корінних мешканців землі, яку
римляни називали свого часу Gallia Comata («Волохата Галлія»), пов’язували (як і зараз) із містикою й магією. Для римлян вони були загадковими людьми так само, як римляни, зі свого боку, стали загадкою для поколінь, що виросли на руїнах їхніх храмів та амфітеатрів. Самого Цезаря почали сприймати як героя легенд, будівника доріг і замків, який приніс цивілізацію у відсталий світ. Більшість стародавніх фортець, які отримали назву Camp de César («Цезарів табір»), насправді були невеликими або середніми оппідами доримського періоду. Зазвичай вони розташовані на вершинах пагорбів, поблизу річок, вдалині від пізніших поселень. Уявлення галлів про ландшафт важко відтворити, не побачивши місцевість із висоти пташиного польоту. «Цезареві табори» часом можна знайти на карті, але на землі їх напрочуд важко помітити. Бувало, я стояв у самому таборі, перевіряючи координати, коли поступово починав проявлятися вигин земляного валу, а серед мішанини насипів та рослинності виникали контури галльського оппідуму. За відсутності стін і фундаментів історична цінність цих місць полягає в самому розташуванні з його зручною адаптацією до рельєфу та несподіваними краєвидами. Якщо земля оголена або кам’яниста, там можна знайти уламки глиняного посуду й розсипи камінців, якими стріляли з рогаток. Часто можна почути помахи крил чи метушню істоти, що оселилася в тернистому живоплоті. Галли рідко використовували для будівництва камінь, тож ці живоплоти — єдині галльські споруди, які існують майже два тисячоліття.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx