20 —Я тут скоро посивію, — зітхає Обрі. Я усміхаюся їй через плече. Обережно ставлю ногу на гальмо, потім натискаю кнопку запалювання, і двигун із гуркотом оживає. Я ще раз дивлюся в дзеркала, щоб переконатися, що позаду нас нікого немає, а потім, аби бути ще більш впевненою, дивлюсь навкруги. —Серйозно? — питає Обрі. — Мій літак відлітає на світанку. Думаєш, я встигну? Мама сміється. —Нічого, Фінн, — підбадьорює мене тітка Карен, можливо, з відтінком провини в голосі. Хоча вона і провокаторка, проте має добре серце: вона з тих людей, хто щебече над немовлятами й повертає додому пташенят, що випали з гнізда. І вона ніколи б не завдала мені навмисно шкоди, знаючи, як важко мені сісти за кермо. Увімкнувши задній хід, я повільно виїжджаю з місця паркування. —Розумничка, — каже тітка Карен. —Міллери з тіткою Карен полишають парковку, — промовляє Обрі. Мама знову сміється. Я виїжджаю на бокове шосе, і ми рушаємо додому: один квартал, другий… Ніхто не промовляє ані слова, і я знаю, що, хоч і намагаюсь виглядати впевненою, усі відчувають мій страх. На першому червоному світлі я обережно, тричі ліворуч, переставляю ногу з газу на гальмо. Ми повільно зупиняємося, і я видихаю через ніс, подумки обіймаючи себе. Коли світло змінюється на зелене, я знову переставляю ногу на газ, і ми їдемо далі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx