12 в атласній сукні кольору слонової кістки, гладкій, як рідина, що спадає з її неймовірно тоненької талії, струмочки крихітних перлин кружляють і просочуються із того, що я вважаю коштовним декольте, і має вигляд казкової принцеси, найпрекраснішої королеви в усьому світі. І я зовсім приголомшена тим, яка ж вона гарна, і, можливо, навіть трохи заздрю їй. За спиною Обрі мама сплескує руками, а тітка Карен обіймає її за плечі. Поки вони милуються моєю сестрою, їхні однакові попелясто-русяві голови майже торкаються одна одної. —Мило, — кажу я, ніби немає нічого такого особливого, знов дивлячись у свій телефон. Чорний пес на екрані мружить очі, перед ним капає жовтий фруктовий лід: «Як сніг на голову». Я усміхаюся і гортаю стрічку далі, тоді як мама з тіткою Карен квокчуть і кружляють навколо Обрі, розглядаючи сукню з усіх боків, поки вона милується собою. Тітка Карен зупиняється біля мене. —Сфотографуймо їх, — лементує вона. — З Фінн. Разом. І я здригаюся від думки про те, що моє фото буде розміщене по всьому фейсбуку тітки Карен із якимось безглуздим теґом на кшталт «Розкішна наречена й майбутня наречена-втікачка Обрі та Фінн Міллер». —Ні, — каже мама, рятуючи мене. — Не раніше найважливішого дня. Погана прикмета — фотографувати наречену в сукні до весілля. Я зітхаю з полегшенням і відсуваюся трохи далі від Обрі, хвилюючись, що навіть моя близькість заплямує її. Вона усміхається мені й промовляє слово: «дякую».
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx