«Ініціація» Люко Дашвар
13 — І багато встигли за тридцять один рік? — питає демонстра- тивно-байдужо. —Жартуєте? — дивуюся щиро. — Чи, по-вашому, я від на- родження мала би вкалувати? Я почала працювати десять років тому. Коли ще навчалася. Перерахувати, що маю? — Прошу! — Добре! — пробую зручніше вмоститися на незручному стіль- ці. Мені є чим похвалитися. Професійний «Нікон», комп і майже новий «Макбук», багато класного взуття, бо люблю взуття: нащо йому помирати разом зі мною? Сімсот баксів на рахунку. Мала більше, та віддала на АТО. Ще є шуба з дуже коштовного нетутеш- нього ягняти, круте крісло-гойдалка якогось шведського диза- йнера, дві чайні чашки ручної роботи і три старовинних порце- лянових горнятка для кави. За копійки купила біля підземного переходу — в інтелігентної старенької пані в потертих рукави- чках. А ще в мене є останній «Айфон», суперова кавомашина, спеціальний ніж для сиру з Голландії, дві шкіряні сумки з Італії та бомбезний гаманець англійської фірми «Вісконті». І книги. Метр і 76 сантиметрів різновеликих текстів на полиці. Готівку до заповіту не включаю, бо маю намір розтринькати її швидко, азартно та безглуздо. Чи з розумом. Ще подумаю. Одяг узагалі заповім спалити на попіл — не хочу, щоб запахи мого тіла змі- шувалися з будь-чиїми чужими. — А житло? Власне житло у вас є? — уже не приховуючи зацікавленості, питає нотаріус. — Ні, Германе! — відказую різко. Насправді теоретично я маю власну територію. Коли батьки приватизували нашу дев’яностометрову квартиру в дореволю- ційному будинку біля знесеного Євбазу, то на себе оформили лише третину площі. Дві інші демократично та справедливо розділили між дітьми, і нам із братом дісталося по тридцять квадратних метрів. Ми гайнули з них, як тільки підросли. Брат за цей час поміняв із десяток адрес, а мене бажання жити
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx