«Ініціація» Люко Дашвар
14 самостійно і незалежно ще сім років тому загнало в найману однокімнатну квартиру на вулиці Ентузіастів, наче б це додало оптимістичного поштовху і усьому моєму життю. — Ні, — повторюю вже не так упевнено. Як же я пропустила такий важливий нюанс! Мабуть, у заповіті треба відмовитися від своєї частки родинної оселі на користь батьків, щоб у бра- та не виникали сумнівні ідеї. І щоб ніяка чужа сволота від мого імені не впала мамі з татом на голову, якщо я… Думки гальмують, уриваються. Так не хочеться казати «якщо я нагло помру». Нотаріус теж мовчить. І вже не дивиться на коштовний го- динник. Тільки на мене. О так! Я знаю цей погляд! Не знаю тільки, якими словами Герман передасть його красномовність. — А в мене є житло, — каже Герман, і в його голосі з’явля- ються азартні хижі нотки. — Класно! —Можемо там продовжити роботу над вашим заповітом, — додає упевнено. І має аргументи: двадцять хвилин розтанули, нотаріальну контору слід зачиняти, вмикати охоронну сигна- лізацію, тож попрацювати тут не вийде. — Що скажете? — Усе в тебе вийде, Германе, — відповідаю нахабно, бо ж знаю, що буде далі: він заманить мене до себе, хвилин десять ми вдаватимемо, що нам дійсно треба працювати над запові- том, потім він запропонує вина-горілки-віскі-коньяку-мартіні (бажане підкреслити), а я спитаю про презерватив. Принайм- ні так буває в телевізорі. Дивлюся нотаріусу в очі: я ж усе правильно зрозуміла? — Повір. Пропоную тільки тому, що ти така… — пояснюють його очі. — Яка? — питаю без слів. — Така, ніби тобі нема чого втрачати. То чому б не зі мною? — Усе в тебе вийде, Германе, — повторюю більш милосерд- но. Нотаріус має рацію. Чому б не з ним?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx