«Ініціація» Люко Дашвар

18 Не цілує, хоча за всіма стереотипами мав би. Обіймає однією рукою, другою стискає мої груди. — Ти така…незвичайна! — кругле лице його стає червоним. — А ти такий оригінал! Ми займатимемося цим тут? — сек- суальна агресія мужчини передається мені наступальним збудженням. — Тоді б уже краще в «Тойоті». Герман відступає на крок, знічується. Похапцем дістає з ки- шені ключі. — Вибач, — суне до дверей. Одних із трьох — важких, дубових. Дивлюся на ті двері. Відчуваю, як холоне серце. Такі двері не піддадуться, не розчахнуться від легкого по- штовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такі двері. Не тут і не тепер. Напередодні! У фіналі моторошного сну, який роз- віявся, лишив у пам’яті тільки чіткий страхітливий уривок. Ніби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як ці. І маю відкрити їх, аби пересвідчитися: за дверима чорнота вузького коридору, і в тій чорноті видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на підлозі ногами до дверей, і я на- віть пам’ятаю рифлену підошву важких, схожих на солдатські берці черевиків тої мертвої людини. Бо уві сні за дубовими дверима в чорному коридорі лежала мертва людина. Нотаріус не помічає мого приголомшення. Штовхає дубові двері, а вони і справді важкі. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорноті коридору дебелі черевики: рифлені пі- дошви — сторчма. — Стій! Стій! — белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну від ледь прочинених дверей. — У твоїй квартирі — мертва людина! Повір! Я точно знаю! Я те бачила! Раніше! — Коли «раніше»?! — Нотаріус не з героїв. Червоне йде з лиця — щоки-губи полотніють. Перелякано озирається на прочинені двері. Відсахується, з підозрою дивиться на мене. — Ми не зустрічалися раніше. Я навіть імені твого не знаю!

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx