«Ініціація» Люко Дашвар
21 швидкопоїхав, хвилин за п’ять після того, як увійшов. За цей час не те що вбити когось, кави заварити не встигнеш! А я лишилася тут…Навіщо?! Так те і дурневі зрозуміло! Це ж я злочиннимшля- хом потрапила до оселі нотаріуса. І не одна. Разом зі своїм Клай- дом, який стирчав на двадцять сьомому, чекав сигналу від своєї Бонні. І ми разом обчистили Германову берлогу, а потім Клайд сказав, що все забере собі, а я, горда Бонні, вхопила перше важке, що трапилося під руку, і проломила Клайдові голову, бо не терпить моє серце несправедливості, і тепер мертвий Клайд ва- ляється в коридорі і тим самим німо та підло свідчить проти мене. І що робити? Була б я в телевізорі, то вихід би знала. Мала б терміново зателефонувати давньому приятелеві, що він багато років так відчайдушно сохне по мені ще зі шкільних часів, що й до цього дня жодного разу не глянув на іншу дівчину, не те щоб уже переспати з нею або просто пофліртувати. Бо тільки я йому — єдине на все життя кохання. Я б зателефонувала, і він би примчав: зламав усі кордони, перебив усі шлагбауми і усіх консьєржів на шляху. Пригорнув мене до серця, сказав би: «Я врятую тебе!» — Немає у тебе таких приятелів! — охолоджує реальність. — І не було ніколи, — шепочу розгублено. Роззираюся: що ж робити? — Тікати! — наказує реальність. — Так! Тікати. Чхати на Германові настанови спускатися ліфтом. Суну схо- дами: двадцять шостий, двадцять п’ятий. Навпроти квартири нотаріуса зупиняюся, хоч у голові і б’ється: біжи, біжи. Дивлюся на важкі дубові двері: вони прикриті, але не зачинені. Звичай- но! Так же і має бути після пограбування та наглого вбивства. — Нотаріус не такий уже й тупий! Ноги ведуть до дверей. — Ти з глузду з’їхала?! — істерично репетує реальність. А що маю робити?! Я ж забуду про спокій, якщо не перевірю свій сон, бо уві сні так було: я точно знала, що за дверима —
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx