«Ініціація» Люко Дашвар
24 дерев і гнилих їхніх пеньків-зубів, скрутився під одним, покірно пішла слідом. Важко опустилася на повалене де- рево, як на довгоочікувану чисту постіль, глянула на сон- це. Темними напівпрозорими руками вечір саме настир- ливо пробував загасити сонце, та тільки обпікся. Сонце звикло тонути самостійно, без зовнішнього втручання. Пес недовго відпочивав: сухе печиво хоч і підтримувало сили, але й нагадувало, що варто пошукати більш пожив- ну їжу. Став на лапи, підійшов до старенької, заглядав у вічі: вставай, людино, час рухатися далі. Старенька закивала, ніби точно розшифрувала соба- чий погляд, спробувала підвестися, та сил бракувало: лиш хитнулася, знову опустилася на повалене дерево. Пес зро- зумів: якщо сьогодні ж не нагодує людину зі своєї зграї, людина помре. Заскавучав, ніби вибачився, лишив ста- ру жінку в лісочку, побіг до траси. Метрів за тридцять попереду світилася АЗС. Пес завмер, довго вдивлявся у вогні, і якби люди могли прочитати собачі думки, то взнали б: пес наважився на відчайдушний вчинок — на- пасти на АЗС. Справа та була приреченою на поразку: місцевість біля заправки гола-прострілюється, до сміттєвих баків не підібратися, бо поряд завжди юрмляться люди, а все- редину взагалі не прорватися. Та звідти, зсередини, так смачно пахло ковбасками, що пес забув про страх, бо ватажкові не варто про страх і згадувати. Ватажок має зграю зберегти. До справи взявся з розумом. Не кинувся до АЗС напро- лом, підкрався, биту годину спостерігав: уздрів і зграю місцевих псів, які чи то охороняли АЗС, чи то підгодову- валися біля людей, і бокові двері будівлі заправки, які так само, як і центральні, вели до омріяної їжі. Лишалося
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx