«Ініціація» Люко Дашвар
35 ливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можли- во?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема. Маю у всьому тому признатися Ульці?.. Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всере- дині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розро- стається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я — вже інша я. Думки — хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому бе- резі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довір- чості тільки тому, що коворкінг — та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подру- гою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я ба- чила інше — Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур — звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкри- вати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося ін- коли в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала при- водів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті. — Агов, ти де? — Ульчин голос повертає в реальність. — Про- водиш ревізію власних планів і перспектив? Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене не- має планів.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx