9 РОЗДІЛ 1 КОРОЛЕВА КАЙЛА Звідусіль лунає крик. У внутрішній двір замку Ренголд наче океаном вихлюпує натовп. Він накочує і розтікається, набігає пінястими хвилями лементу і розходиться дрібними брижами. Позаду мене стража Ренголда намагається виштовхнути людей за браму, заледве перекрикуючи весь безладний гамір оскаженілими командами. Частина людей намагається повернутися, аби на власні очі узріти те, що коїться, доки решта тікає задля порятунку. Ману та мої охоронці вивели нас із замку — і квит. Моє серце лупить у груди, а віддих бурхливий, як кров, що шумує
10 в жилах. Мене охоплює відчуття зацькованої вразливості, наче я загнана в кут звірина, змерзла в снігу і неспроможна ворухнутися. Та найбільше мене непокоять моторошні звуки, що долинають із замку. Плюскіт. Скрапування. Брязкіт. Розбивання. Більше лементу. Зривається ще один різкий крик, коли золото зненацька виплескує рідиною із вхідних дверей. Усі водномить відсахуються, і засапані, переполохані люди, що біжать із замку, врізаються в юрбу перед собою, пропихаючись якомога далі звідти. Ману та Кеон стоять переді мною, повернені обличчями до Ренголдського замку, й обидва відштовхують мене назад з наміром захистити, а тим часом охоронці оточують нас колом. Не всім моїм охоронцям пощастило продертися крізь юрмище, та я навіть не хочу роззиратися й перевіряти, скількох я втратила. Золото виливається з дверей і розплескується довкіл замкових мурів, струмуючи з парадних сходів. Немовби простягаючи руки, воно заледве не вихоплює чоловіка, але останньої миті його висмикують стражі. Від безсилої спроби рідкий метал обрушується долі, немов капосне дитя, що б’є кулаками об землю і розбризкує воду. На засніжених сходах виринають золоті пасмуги, що бруднять камінь. Із вікон золото стікає, наче кров, забруднюючи скло та вибігаючи з-під луток. На зовнішніх мурах замку довкруж нас висять смолоскипи, і хоча світло мало б давати відчуття безпеки, воно наче втримує нас усіх у пастці. Я вже збираюся запропонувати братові податися геть, якщо золото далі розливатиметься, і нас затиснуть у натовпі, але десь у замку лунає перекотистий гуркіт, що уриває мій намір. Я гарячково перебігаю очима від свого брата до Кеона, прикидаючи, що ще могло обвалитися в замку, кого ще могли вбити. Але той звук, схоже, стає вісткою кінця, адже золото, що вкривало стіни, раптом тьмяніє і припиняє брижитись.
11 Золото гусне й тужавіє, коли в замку нараз залягає тиша. Галас юрби також стихає, адже всі, затамувавши подих, чекають, чи дійсно все скінчилося. Не знаю, чи довго ми отак стоїмо, вслухаючись і спозираючи, але плями золота на сірому мерзлому камені далі не ширяться. Та попри світло смолоскипів, все навкруги мерхне. І холоднішає. Ворушня і гомін, мабуть, таки спинилися, але все це оживає в мені. Я вся тремчу, а в голові кружеляє вир гамірних думок. Що за чортовиння, в ім’я Небес, допіру скоїлося? Мої черевички промокли до рубця, поки я стовбичила тут на снігу, та ще й шкіра зашкарубла від морозяного нічного повітря. Я не планувала потрапити в цій сукні надвір. Я мала би бути зараз у бальній залі. Я мала б святкувати проголошення своїх заручин та розширення своєї влади над Шостим Королівством. Принаймні я мала би бути в теплі й добрі. Опускаючи погляд, я бачу золоті плями, розбризкані миготливими цяточками по моїй темно-синій сукні. Не наважуюся провести по ній пальцем. Тільки не після того, що я бачила на власні очі у тій бальній залі. Воно вгамувалося? — запитую я. Надто просте запитання як на ту всю химерію в замку. Вгамувалося — воно. Осатаніле золото в нестямному шалі клубочиться догори. Я вже знаю, що події сьогоднішнього вечора надовго закарбуються в моїй в пам’яті, а спомини про них наринатимуть на мене знову і знову. Я не зможу забути, з якою шаленою одержимістю шарпалося золото. Як стікало по стінах. Як розтікалося по землі. Як воно бризкало, кололо і затоплювало все на своєму шляху. —Воно вгамувалося? — перепитую я, розуміючи, що мій голос ніколи не був таким верескливим. Смерть ніколи в житті не зазирала мені у самі вічі, і моє тіло це відає. Ось чому кров досі стугонить в моїх жилах,
12 від чого дзвенить у вухах. Ось чому я не можу здолати дрижаки в тілі. — Гадаю, що так, — нарешті здобувається Ману, обертаючись. Його чоловік досі глипає на замок, мовби йому несила відірвати очей. Мовби очікує, що лють рідкого металу знову піднесеться духом. —Триклятущі Небеса… — чую, як бубонить він собі під ніс. Мабуть, виголошена його вустами стишена лайка вирвала корок з онімілого людського зборища, бо рій голосів розходиться двором. З мене мимохіть вихоплюється сила, притягуючи усі балачки до мене. Моя магія шугає вниз, підхоплюючи їхні слова і нашаровуючи їх в моїй голові. —Що трапилось? —Це золотий доторк короля Мідаса. —Де король Мідас? Де король Гнилі? —Наш принц мертвий. —Мідас зробив це зумисне? —Але що сталося? Слова линуть з їхніх уст до моїх вух, де вони збираються нитками в павутинні, яке я повинна сплести. Та невдовзі я вже не потребую своєї сили, аби все розчути, тому що натовп геть навісніє, і несамовито галасливими криками вимагає відповідей на свої запитання. —Лайнище, — бурчить Ману, повертаючись до мене. — Може, тобі краще… Раптом лунає чийсь крик: —Я знаю, що сталося! Усі погляди звертаються в бік жінки, яка, похитуючись, виходить вперед. Вона вказує тремтливим пальцем на двері, з глибини яких, наче із розверстої рани, витікає золото. —Король Мідас тут ні до чого! — спльовує вона. Її довге чорне волосся звисає до пояса, а сукня на позір немовби почасти розплавилась. — Це все його золота улюблениця! Вона вкрала його магію!
13 Я аж сахаюся з подиву, її слова плутають мої думки. —Хто це? — бурмоче Ману. Чоловік з натовпу проштовхується вперед. —Що ти таке кажеш, жінко? Вона випростується і обводить юрмисько зверхнім поглядом. —Я одна із сідлиць короля Мідаса, і можу вам заявити, що то все справа рук Аурін. Це її провина! Позолочена хвойда вкрала собі магію короля, коли він торкнув її золотом, а вона збагнула, що може зужити те собі на користь. Вона обвела короля круг пальця, а тоді ще й напала на нього. Я сама це бачила, коли вибігала! Стовковисько проймає потрясіння, мовби весло розсікаєхвилі. —Що за маячня? — сичить Ману собі під ніс, повертаючись до мене. Коли жінка кладе руку собі на живіт, мене осяває, хто вона. Міст. Сідлиця, котру запліднив Мідас. Обміркувавши її слова, я спочатку заперечливо хитаю головою, хоча її слова почасти скидаються на правду, адже все, свідком чого я стала в тій залі… Здавалося, що золото взагалі не корилося Мідасові, немовби ним верховодив хтось інший… Як я не розкрила цієї таємниці раніше? —Дивіться! — волає хтось. — Деревокрили! Хтось тікає на деревокрилах! —Це вона! Позолочена вбивця! Я повертаю голову в бік галасливого чоловіка, спрямовуючи погляд туди, куди він показує. На якусь хвилю, перш ніж нічна темінь поглинає все видиме, в небі спалахують пір’я та пазурі, а відтак щезають у хмарах. То відлетіли Король Гнилі з леді Аурін? —Я ж вам казала! — кричить Міст. — Вона облудниця! Пройда! Звабила Мідаса і забрала його силу, а тепер збирається утнути те ж саме з Королем Гнилі!
14 Наростає крещендо голосів, і за кілька секунд цей поголос розноситься таким бурхливим потоком, що годі й намагатися його спинити. Якого біса я могла таке проґавити? Як я могла не знати? —Ти тремтиш, — каже мій брат, вириваючи мене з виру думок. Він кидає погляд через моє плече. — Ваша королева змерзла. Закутайте її в щось. Позаду долинає рипіння ніг, і на мої плечі лягає важка мантія. —Тримайте, королево Кайло. Стискаю пальцями комір мантії і стягую хутро на грудях, хоча навіть воно не захищає від холоднечі, що пробирає до самих кісток. Мені слід повернутися до Третього Королівства, де я зможу прогулюватися пляжем на теплому осонні та знову відчувати бодай дещицю тепла після всієї тутешньої холоднечі. Та тепер мені ніяк повернутися додому. Не тоді, коли все, над чим я так ревно працювала, прослизає крізь мої пальці. Відчуваю звернені до мене погляди людей, що чекають вказівок. —Ману, нехай хтось підтвердить, що Равінґер тільки-но дременув із леді Аурін. Мій брат згідливо киває і щезає з очей, коли я чую, як він роздає накази. Роззираюся дворищем і помічаю, що тут зібралися тільки гвардійці Ренголда. Немає жодного Мідасового стража. Не видно жодного позолоченого обладунку. —Кеоне, — кличу я, і він притьмом обертається. — Нехай хтось із варти Ренголда зайде в замок і підтвердить, що небезпека минула. Нехай спробують віднайти Мідаса і перевірять, чи не потребує король допомоги. Він киває й відходить, підзиваючи на мигах кількох гвардійців П’ятого Королівства, що стовбичать довкола затвердлих цяток золота на снігу й обережно торкаються їх ногами.
15 Поки я далі розглядаю замок, здіймається вітер, а з неба налітає сльота, наче самої холоднечі було замало. Троє Ренголдових солдатів відходять од решти, і з понурими обличчями прямують до пробитої дверної пройми. Перший спереду знаком руки спиняє задніх, стаючи навколішки перед першою калюжею розлитого золота, що застигло на сходах. Він торкається золота пальцем, і коли нічого не відбувається, знову підводиться та киває іншим. Разом вони підходять до дверей, цокаючи чобітьми по стверділому золоту, а відтак зникають всередині замку. Ми чекаємо. Юрба у дворищі притихає, тривожне очікування мовби стає їм поперек горла. Попри суперечливі думки, що снують в моїй голові, я підходжу до замкового входу, повертаюся лицем до натовпу й окидаю люд спокійним, але рішучим поглядом. Їхній принц мертвий, Король Гнилі втік, а Мідаса тут немає, тому тепер їхні погляди спрямовано на мене, і я повинна з цього скористатися. Вони мають бачити перед собою королеву. —Не бійтесь, — закликаю я. — Небезпека минула, і я з’ясую, чи правда те, що стверджують. Натовпом прокочується пошепт, а я з допомогою своєї сили завважую полегкість, захоплення і пошану в їхньому ставленні до мене. —Молодчина, сестро, — стиха промовляє Ману. Коли виходить один із гвардійців, я кивком велю Кеону заслухати його звіт. Мій шурин вислуховує чоловіка з кам’яним виразом обличчя і відпускає його, підступаючи знову до мене, доки я вбираю очима стовпище, підхоплюючи людське бурмотіння. Забачивши Кеона, я відпускаю свою магію. —Ну? — нервово запитує Ману. —Схоже, все золото спинилося і затужавіло, — стишеним голосом повідомляє він.
16 —А Мідас? — питаю я. Він переводить на мене карі очі. —Є свідчення, що він мертвий. Я ошелешено втягую повітря. Воно стає мені кісткою в горлі, а слова переплітаються в голові, наче спутуючи думки. Мертвий. Я стискаю губи і впиваюся очима в замок. Всі мої зусилля… я стільки часу змарнувала на хитромудрі каверзи, і що ж отримала. З мертвого короля Мідаса мені ніякої користі. Я прибула сюди укладати корисні угоди, втілювати свої бажання руками вразливого принца та багатого короля. Ситуація мінялася, але на краще. Я мала план. Я збиралася стати першим монархом в історії, що завдяки шлюбу об’єднає два королівства, заразом наклавши руку на третє. Тому що сила — це все, і хоч я не володію магією фізичного впливу, такою як обертання в золото чи гнилизну, зате мені коряться слова. А королева здатна багато на що, плетучи павутиння з людських таємниць. Тільки-но посівши трон, я працювала не покладаючи рук, аби мій народ вбачав у мені таку ж грізну силу, як і в будь-якому іншому володарі. Такі альянси могли неабияк зміцнити мою владу. Тепер усе це котиться у прірву. Усе через леді Аурін. Леді. Ніби улюблена сідлиця має право носити такий титул. Мене проймають гнів і страх, хоча взнаки цього не даю. Не тоді, коли на мене звернені так багато облич. Як жінка при владі, я не можу дозволити людям розгледіти мої істинні почуття, адже вони просто використають їх проти мене. —Я хочу глянути. Допоки ніхто з них не встигає мені завадити, я крокую до замку, відчуваючи, як мерзнуть пальці на ногах, бо мої шовкові черевички повні снігу. —Сестро! — окликає Ману, та я не спиняюся.
17 Чую сквапні кроки позаду, а коли майже добуваюся сходів, вони з Кеоном наздоганяють мене. —Дозвольте мені принаймні піти попереду, — каже Кеон, рвучко випереджаючи мене. —Пильнуйся! — застерігає Ману. Жваво кивнувши, Кеон піднімається сходами, а я йду заним. —Кайло, — шипить Ману поруч мене. — Те, що наразі золото вгамувалось, не означає, що воно не потече знову. Ми не знаємо, чи це остаточно. —Золото затужавіло, — кажу я, човгаючи черевичками по гладкому металу, перш ніж ми досягаємо верхньої сходинки. Двері звисають із завіс, наче вибиті криві зуби. —Воно тужавіло йраніше, — заперечує він. — І поглянь-но, чим це обернулося. —Саме це я і збираюся робити. Коли проходжу через двері, чую його зітхання, та опинившись всередині, стишую ходу. Полум’я настінних канделябрів тремтливо мерехтить, наче вони теж тремтять, все ще оговтуючись від нападу. У передпокої відлунюють наші кроки, поки ми з Ману сунемо на кілька кроків позаду Кеона. Діставшись до бальної зали, ми всі троє мовби приростаємо до землі. Я кліпаю, вглядаючись у темряву, що загусла в кімнаті. У темряву і золото всередині, що виблискує притаєною осторогою. Раніше полум’я люстр та свічників освітлювало весь простір, змагаючись із денним світлом. Одначе тепер усе занурилося в тінь. За єдине джерело світла правлять залізні печі в закутках, і помітні вони тільки зараз, коли бальна зала спорожніла. Ця кімната навіть віддалено не нагадує себе колишню. Так наче весь простір обліпили воском, і хтось підніс до нього запалену свічку. Стіни видаються наполовину розплавленими, золото скидається на мерзлі краплі.
18 Звисають вони і зі стелі, немов гостроконечні бурульки. Позолочені колони оголилися, бо всі золоті оздоби розтанули. Підлога — брижисте місиво: де-не-де понапиналися грудки у подобі недвижних фігур, від яких в мене аж жижки трусяться. Ось завмерла чиясь простягнута рука. Біля помосту застигло позолочене скорчене тіло. Мерзла хвиля заклякла під мезоніном, наче балкон розплавився і розплескався бризками на підлогу — тепер звідти стирчить чиясь нога. —Боги… Вимовлені пошепки слова Ману розвіюють моє збентеження. Ноги самі ведуть мене через бальну залу, доки я сторожко перебігаю очима від однієї золотої плями до іншої. Та коли я проходжу далі, долинає моторошний стогін зі стін. Із підлоги. Зі стелі. Мовби ветхий дім з тріском та скрипом осідає, от тільки цей звук значно страшніший. Це навіює жах. Наче те золото — мара, що нарікає на нашу присутність і погрожує нас переслідувати. Я ціпенію, а серце пускається в шалений галоп. Ману хапає мене за руку. —Кайло, нам треба забиратися звідси. Стогін стихає після зітхання, і в залі западає тиша. Висмикуючи руку з його хвату, я веду пошуки далі. —Я хочу побачити на власні очі. Кеон махає вперед і каже: —Туди. Забачивши місцину, на яку він вказав, мої ноги чимдуж несуть мене до дальнього кінця зали. До випуклої грудки, що потьмарює всю стіну. —Великі Небеса… Це він. Корона з голови щезла. Либонь, злилася із золотом, яким його тепер укрито. Здається, ніби Мідас вріс у саму стіну, бо вона намагалася поглинути його і проковтнути. На його змордованому обличчі відбивається агонія. В широко розчахнутих очах застигли потрясіння і жах.
19 Король Мідас тепер просто мрець, похований у золотій могилі. Золото знову стогне, ніби заявляючи на нього свої права. —Ні… Ми обертаємося на жіночий голос і бачимо, як до нас, зашпортуючись, дибуляє Міст, із жахом витріщаючись на Мідаса. —Мій королю… — Вона падає навколінки, хапаючись за живіт, а по облізлій, сплюндрованій залі її крик розходиться луною. — Вона зробила це. Зробила це з ним. —Але як? — белькоче Кеон, коли ми стежимо за її риданням. — Як це можливо? Я пригадую всі поголоски та плітки, що чула. Розглядаю обличчя Мідаса і думаю. Слухаю. Перебираю зібрані мною ниті старого павутиння, а слова кружляють у моїй пам’яті. Монархи втаємничують свою магію. Така стратегія. Знати, коли продемонструвати силу, і знати, коли її приховати. Подеколи краще морочити людей так, аби вони вас недооцінювали. Інколи монархи здобувають достатньо влади, щоб змусити всіх шанувати їх або боятися. А вряди-годи і те, й інше. Мідас позолотив стіл у трапезній — тоді я вперше на власні очі узріла його силу. Ба навіть більше, для сьогоднішнього бенкетування він позолотив усю цю бальну залу. Два бездоганні видовища. Утім, цього вечора його золото поводилося так, ніби він ним не керував. Бо ж так і було. Сила золотого доторку була справжньою, поза всяким сумнівом. А Мідас ніколи не золотив жодної іншої живої людини, крім Аурін. Де тут підступ? Я гадала, що її найбільша таємниця полягає в зляганні з командувачем ворожої армії. Гадала, що позолочена улюблениця була для Мідаса всьогона-всього королівською сідлицею, яку він найбільше полюбляв підкладати під себе.
20 Обидві думки виявилися хибними. Ненавиджу помилятися. Мідас перетворив її на помпезно крикливий трофей для хизувань. Усі чоловіки мають свої примхи, зокрема коли йдеться про жінок. Їхній запал щодо об’єктів своєї одержимості завше межує між закоханістю та ненавистю. Один прогріх — і господар обернеться проти свого любого цуценяти. Та, мабуть, у цьому разі… саме цюцька накинулася на свого господаря. Страх з моєї свідомості осідає в животі. Якщо Аурін дійсно спроможна красти силу, то що трапиться, коли вона спробує поцупити мою? А якщо їй це вже вдалося? Я клацаю і скрегочу зубами. Але я не збиватиму гарячку, а зметикую, як обернути цю ситуацію собі на зиск. Бо якщо леді Аурін спробує вкрасти і мою силу, я її знищу. Споглядання гартованого металу втихомирює мої розбурхані думки. Мідас залитий золотом, ніби його схопив і залив у форму коваль. Я гадала, що мертвий він мені ні до чого, але, можливо, це не так. Може, все, що мені треба зробити, це використати те, в що він закутий. Використати як зброю. —Коли Мідас позолотив її, вочевидь дещиця його сили передалася їй, — тихо промовляю я. — Він волів, аби ніхто про це не дізнався. Мідас був потайним у всьому, але таке? Це таємниці геть іншого, небезпечного штибу. Тому він тримав її поряд себе? Тому що навчив перехоплювати сили інших та зуживати собі на користь? —Кепські справи, — зазначає Кеон. —Кайло, — починає мій брат. — А якщо то була не випадковість? А якщо це її магія? Здатність перехоплювати магічну силу інших, якщо вони спрямовують її на неї? Ти…?
21 —Спрямовувала, — відказую я, різко кивнувши, коли мене знову охоплює гнів. —А якщо вона поцупить і твою силу? Мені не до вподоби, коли мої побоювання висловлюють уголос. Я зводжу разом коліна, а язика притискаю до зціплених зубів. Переводжу погляд з Мідаса на своє викривлене відображення на його позолочених грудях. Сьогоднішній вечір мав бути інакшим. Я не повинна була постати перед загрозою використання моєї ж сили проти мене. —І як же ми цим скористаємось? — питає Ману, тому що ми зростали разом, так само як разом вчилися завжди обертати кожну ситуацію собі на пожиток у політиці. Сьогоднішня ніч нічим не відрізняється. Я розглядаюся бальною залою, але ми досі самі, окрім розрюмсаної Міст, котра ридає, закривши обличчя руками. —Ми розкажемо людям правду, — кажу я. — Що улюблениця Мідаса пішла проти нього. Що вона закрутила інтрижку з Королем Гнилі, аби той приревнував. Що вона заздрила моїм заручинам із Мідасом. —Нехай всі дізнаються, яка вона лиходійка. Якиваю. —Уся Орея зненавидить її. —А як же Шосте Королівство? — питає Ману. — Шлюб тепер скасовано. —Але ми прилюдно оголосили про заручини, — відкидаю я. — Буде непросто, але якщо правильно розіграти цю карту, я таки візьму його під оруду. —Народ там досі бунтує, — каже Кеон. — Ба більше, вони вбили свою колишню королеву. Чому ти думаєш, що вони приймуть тебе по смерті Мідаса і без шлюбної церемонії? Я всміхаюся йому. —Тому що я не Холодна Королева. Я привітна, чарівлива і вродлива Кайла Іоана. Я примушу їх полюбити мене так само, як любить мене мій народ із Третього Королівства
22 —Ми знаємо, як нашу Кайлу любить народ. У неї все вийде, — підхоплює мій брат, рішуче киваючи. —Доведеться поквапитись, — каже Кеон. — Треба хутчій вирушати до Шостого Королівства і провести якусь церемонію вшанування Мідасової пам’яті. Виставити вас згорьованою нареченою, аби пробудити в них співчуття. Коли я щось і вмію, так це пробуджувати любов королівства. —Це мені до снаги. Від різких, судомних схлипувань за нашими спинами я зціплюю зуби і знову скидаю оком на Міст. З нею доведеться розібратися. Якщо я заміряюся посісти трон Шостого Королівства, то, безперечно, не можу допустити, аби її лоно спородило королівського бастарда. Втім, цей клопіт зачекає. —Тепер намічається багато змін, — веду далі. — Коли інші володарі дізнаються про здатність леді Аурін красти силу, вони захочуть втрутитися. До того ж, постає питання з П’ятим Королівством. —Насправді я маю думку з цього приводу, — кидає Ману, і я переводжу погляд на нього. Мій брат недарма є моїм радником. Він має світлий розум, майстерно грає на публіку, бачить наскрізь людей і, що найважливіше, ніколи мене не зрадить. —Оскільки ми мусимо тепер зосередити увагу на зміцненні влади в Шостому Королівстві та ще й розв’язати питання з леді Аурін, останнє, що нам треба, — це звести на пси весь вплив, що ми справили тут, у П’ятому Королівстві. Тож пропоную негайно вдатися до пошуків найближчого Фулькового родича, бо тепер, коли принц мертвий, Ренголд потребує спадкоємця. Ми розшукаємо всіх, хто володіє силою, і відберемо з-поміж них найкращих претендентів. Відтак ми самі оберемо майбутнього спадкоємця трону. Ми самі визначимо, хто набуде влади. І навзамін за нашу підтримку… вони підтримають нас, і тільки нас.
Я вищиряюся. —Ти сама досконалість, брате. Він усміхається мені у відповідь. —А якщо хтось вирішить чинити нам опір, претендуючи на Шосте Королівство або заважаючи нам призначити спадкоємця П’ятого? — стурбовано запитує Кеон. Моє лице вивкривляється у безжальній посмішці. —Хто подасть проти мене голос, буде позбавлений його на все життя. І якщо леді Аурін гадає, що може відібрати в мене те, до чого я доклала рук, вона незабаром втямить, що не єдина, хто вміє красти бажане. Може, мій доторк не золотить і не обертає на гниль, але слова — моя наймогутніша зброя, і я цим скористаюсь.
24 РОЗДІЛ 2 СЛЕЙД Небо розтинає буря, а я тримаю на руках безживне тіло. Близька буря наповзає з оскаленими зледенілими зубами і погрозливо клацає у повітрі, а пронизливий студений вітрюган із ревом хльостає мені в обличчя. Подумки відлічую секунди. Збігло шістдесят, допоки мій деревокрил мчить до мене після того, як я свистом його прикликав. За сорок секунд видряпуюся на спину Арґо, а Лу пристібає мене, поки я тримаю Аурін на руках. І за шістдесят секунд ми опиняємося в лабетах щомиті густіших хмар. Ніч вирішила повстати проти мене, й ознаки
25 неминучої бурі запинають небокрай, наче жмутки вати забивають водостік. Лід зазубленими пазурами дряпає щоки, а мій деревокрил летить уперед. Я пригортаю Аурін ближче до себе і накриваю своїм плащем, прихиляючи її голову собі на груди, а руками міцно притискаючи до себе. Вона надто холодна, надто беззахисна, надто нерухома. Її серце не б’ється, груди не здіймаються, шкіра набула землистого відтінку. Все через мене. Через те, що я накоїв. Обертаючись через плече, я бачу внизу замок Ренголд, освітлений смолоскипами. Його фасад тепер вкритий плямами розбуялого ствердлого золота, що виверглося крізь дверну пройму і залило сіре кам’яне мурування, нагадуючи позолочену магму, що застигла, не встигнувши завдати більшої шкоди. Вочевидь золото намагалося прогризти собі шлях через увесь той клятий замок. Воно мовби роззявило свою невситиму пащеку, щоб знавісніло його поглинути. Подібно до підмитої греблі, таке стається, коли могутність стихії надто довго пригнічують: вона поволі громадиться, здіймається, пнеться на волю, допоки не пробивається крізь щілини, і, зрештою, проривається. Я відвертаюся і притискаю Аурін до себе ще міцніше. Я мушу якомога швидше полишити замок і золото, але як далеко доведеться відлетіти, не уявляю. Позаяк кожна секунда очікування наражає її на дедалі гіршу небезпеку. Це двосічний меч, і життя Аурін балансує на його вістрі. Треба забрати її звідсіль якнайдалі, але я не можу ризикувати, залишаючи її в стані гнилого застою надто довго. Не знаючи, як далеко може сягнути її сила, я намагаюся прикинути, як далеко нам варто відлетіти. Єдине моє бажання — вигнати з неї гнилизну. Її тіло може не витримати довшого виснаження. Також треба, щоб вона була на землі, у безпеці, адже коли я притлумлю свою силу,
26 вона натомість може прикликати свою, а я не можу дозволити, аби таке сталося в повітрі. Поки що її аура — тьмяний жмуток серпанку, що ось-ось може згаснути. Якщо я чекатиму надто довго, моя сила, якою вона заражена, заподіє стільки лиха, що я згодом не зможу нічого вдіяти, а такого я не допущу. Я не можу допустити нічого такого. Тому триматимусь до останньої секунди. Час і віддаль — мої вороги і воднораз союзники. Це бентежить мою кров, і я спересердя пришпорюю деревокрила. Він видає скрик, виказуючи своє невдоволення або ж даючи сигнал решті зграї. Я знаю, що інші летять за нами. —Хутчіш, Арґо! — закликаю я пернатого звіра, хоча мій голос тремтить, як руки у недосвідченого злодюжки. І хоча вітрисько дме назустріч, Арґо пришвидшується, а я послаблюю віжки, щоб дати йому волю. Він розпростує величезні крила, розсікаючи нічне небо, освітлене лише захмареним місяцем. Мене відсмикує назад, і якби не шкіряний ремінь із сідла, припнутий до пряжки мого пояса, я, либонь, уже випав би. І мені було б не первина. Але зараз я лечу верхи не задля втіхи чи дозором. Зараз це питання життя і смерті. Її життя. Летимо якнайшвиидше від Ренголда, а небо П’ятого Королівства ніби карає нас за це. Певно, покійні король Фульк і принц Найвін воліють, аби в їхній смерті когось таки звинуватили. Прядка волосся Аурін вибивається з-під каптура мого плаща, і її золоті пасемця розвіваються на вітрі. Однією рукою я щільніше закутую її в плащ, намагаючись затулити від холоду, хоча знаю, що вона його не відчуває. Збігає ще тридцять секунд. Страх залягає в моїх нутрощах важкими цеглинами нездоланного муру. Мене гризе відчуття, ніби душа поволі покидає Аурін.
27 Мені доводилось бачити, що трапляється, коли я гаюся з поверненням сили гниття, і знаю, яка вона лиха. Я відаю, на яку небезпеку наражаю Аурін. Мою душу крає провина за скоєне, за магію, що тримає її в заручниках, але мій намір порятувати її щодалі зміцнюється. Ще раз скидаю оком назад, але Ренголда вже не видко, хмари оповили королівство суцільною поволокою. Краєм ока помічаю темну тінь, що протинає хмари, але мене не заскочує зненацька вершник на деревокрилі, що ширяє в мій бік. Проти цього звіра навіть Озрік видається малюком. Він мовчки дивиться на мене, міцно стискаючи повіддя, і я киваю. Сподіваюсь, я відлетів на достатню віддаль, бо вже неспроможний чекати ні секунди довше. Потягнувши за повід, я змушую Арґо шурхнути вниз. Мій деревокрил видає клич, і я схиляюся над Аурін, готуючись до спуску. Бачачи, що я готуюся приземлитися, Озрік різко свистить і летить за мною. Оддалік долинає клич деревокрилів у відповідь. Моя Лють всюди супроводжує мене. Очі печуть од сили вітру, що налітає на мене, поки ми знижуємося, розсікаючи важкеленне хмаровиння, просякнуте близькою бурею. Прожилки сили вздовж моєї щелепи зміяться і посмикуються, коли я стежу за живцем своєї магії, що вихриться зараз усередині Аурін. Гниття. Роз’їдання. Смерть. Це все не для неї, але янаслав це на неї. Як же я достобіса ненавиджу себе за це! Притискаю коліна, нахиляючись вперед і хапаючись за вудила свого деревокрила. —Ну ж бо… — бурчу я. Мабуть, Арґо вчуває моє сум’яття, адже якимось дивом він наддає лету. Волога замерзає в кутиках моїх примружених очей, а серце гупає в грудях так гучно, ніби міряється силою із хльостким вітром.
28 —Майже на місці, — кажу я їй на вухо. — Зажди-но ще кілька секунд. Нарешті ми прориваємось крізь останні клоччя хмар та імли, а внизу нас стрічає мерзла земля, де світ замітає сірою заволокою. Коли здається, що ми ось-ось вріжемось просто в землю, Арґо спурхує в останню мить і облітає по колу деревокрила Озріка, перш ніж обидва приземляються на пазуристі лапи, здіймаючи бризки снігу, наче море б’є хвилями в кораблевий облавок. Змерзлими пальцями відстібаю пряжку, якою був припнутий. Обачливо зісковзую вниз, приймаю удар від приземлення на коліна, намагаючись не розтрусити Аурін. Не встигаю я зробити крок уперед, як Оз уже зриває свого плаща і розстеляє його на землі, коли я помічаю решту деревокрилів, що приземляються подібно до затаєних глядачів. —Не наближайтеся! — вигукую через плече. Я кладу Аурін на плащ і бачу, як до вен на її шиї тягнуться ледь примітні прожилки гнилі. Її волосся ореолом розвіяно довкруж неї, дивом сяючи навіть у темряві. Загорнута в мій плащ, вона має вигляд такої крихітної і такою неживої. Стаю над нею навколішки, і миттєво зосереджуючись, замружую очі. Моя магія, мов отрута, просотується в її розпростерте тіло. Неприродне тління продирається по її венах, через що прив’ядає її серце. Тління чимдалі скрадається до її горла, облягаючи її недвижні губи. Хвиля напруги прокочує моїм єством. Інстинктивно волію якнайшвидше вирвати Аурін з полону своєї магії, але розумію, що виривати її надто стрімко — це те саме, що одним духом вирвати лезо з рани. Я не хочу завдавати їй гіршого лиха, ніж уже заподіяв. Обережно, дюйм за дюймом, я забираю свою силу, намагаючись не вразити її. Позаду чуються перешіптування моєї Люті, непевні кроки, що порипують по снігу, сопіння дерево-
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx