17 Чую сквапні кроки позаду, а коли майже добуваюся сходів, вони з Кеоном наздоганяють мене. —Дозвольте мені принаймні піти попереду, — каже Кеон, рвучко випереджаючи мене. —Пильнуйся! — застерігає Ману. Жваво кивнувши, Кеон піднімається сходами, а я йду заним. —Кайло, — шипить Ману поруч мене. — Те, що наразі золото вгамувалось, не означає, що воно не потече знову. Ми не знаємо, чи це остаточно. —Золото затужавіло, — кажу я, човгаючи черевичками по гладкому металу, перш ніж ми досягаємо верхньої сходинки. Двері звисають із завіс, наче вибиті криві зуби. —Воно тужавіло йраніше, — заперечує він. — І поглянь-но, чим це обернулося. —Саме це я і збираюся робити. Коли проходжу через двері, чую його зітхання, та опинившись всередині, стишую ходу. Полум’я настінних канделябрів тремтливо мерехтить, наче вони теж тремтять, все ще оговтуючись від нападу. У передпокої відлунюють наші кроки, поки ми з Ману сунемо на кілька кроків позаду Кеона. Діставшись до бальної зали, ми всі троє мовби приростаємо до землі. Я кліпаю, вглядаючись у темряву, що загусла в кімнаті. У темряву і золото всередині, що виблискує притаєною осторогою. Раніше полум’я люстр та свічників освітлювало весь простір, змагаючись із денним світлом. Одначе тепер усе занурилося в тінь. За єдине джерело світла правлять залізні печі в закутках, і помітні вони тільки зараз, коли бальна зала спорожніла. Ця кімната навіть віддалено не нагадує себе колишню. Так наче весь простір обліпили воском, і хтось підніс до нього запалену свічку. Стіни видаються наполовину розплавленими, золото скидається на мерзлі краплі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx