18 Звисають вони і зі стелі, немов гостроконечні бурульки. Позолочені колони оголилися, бо всі золоті оздоби розтанули. Підлога — брижисте місиво: де-не-де понапиналися грудки у подобі недвижних фігур, від яких в мене аж жижки трусяться. Ось завмерла чиясь простягнута рука. Біля помосту застигло позолочене скорчене тіло. Мерзла хвиля заклякла під мезоніном, наче балкон розплавився і розплескався бризками на підлогу — тепер звідти стирчить чиясь нога. —Боги… Вимовлені пошепки слова Ману розвіюють моє збентеження. Ноги самі ведуть мене через бальну залу, доки я сторожко перебігаю очима від однієї золотої плями до іншої. Та коли я проходжу далі, долинає моторошний стогін зі стін. Із підлоги. Зі стелі. Мовби ветхий дім з тріском та скрипом осідає, от тільки цей звук значно страшніший. Це навіює жах. Наче те золото — мара, що нарікає на нашу присутність і погрожує нас переслідувати. Я ціпенію, а серце пускається в шалений галоп. Ману хапає мене за руку. —Кайло, нам треба забиратися звідси. Стогін стихає після зітхання, і в залі западає тиша. Висмикуючи руку з його хвату, я веду пошуки далі. —Я хочу побачити на власні очі. Кеон махає вперед і каже: —Туди. Забачивши місцину, на яку він вказав, мої ноги чимдуж несуть мене до дальнього кінця зали. До випуклої грудки, що потьмарює всю стіну. —Великі Небеса… Це він. Корона з голови щезла. Либонь, злилася із золотом, яким його тепер укрито. Здається, ніби Мідас вріс у саму стіну, бо вона намагалася поглинути його і проковтнути. На його змордованому обличчі відбивається агонія. В широко розчахнутих очах застигли потрясіння і жах.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx