25 неминучої бурі запинають небокрай, наче жмутки вати забивають водостік. Лід зазубленими пазурами дряпає щоки, а мій деревокрил летить уперед. Я пригортаю Аурін ближче до себе і накриваю своїм плащем, прихиляючи її голову собі на груди, а руками міцно притискаючи до себе. Вона надто холодна, надто беззахисна, надто нерухома. Її серце не б’ється, груди не здіймаються, шкіра набула землистого відтінку. Все через мене. Через те, що я накоїв. Обертаючись через плече, я бачу внизу замок Ренголд, освітлений смолоскипами. Його фасад тепер вкритий плямами розбуялого ствердлого золота, що виверглося крізь дверну пройму і залило сіре кам’яне мурування, нагадуючи позолочену магму, що застигла, не встигнувши завдати більшої шкоди. Вочевидь золото намагалося прогризти собі шлях через увесь той клятий замок. Воно мовби роззявило свою невситиму пащеку, щоб знавісніло його поглинути. Подібно до підмитої греблі, таке стається, коли могутність стихії надто довго пригнічують: вона поволі громадиться, здіймається, пнеться на волю, допоки не пробивається крізь щілини, і, зрештою, проривається. Я відвертаюся і притискаю Аурін до себе ще міцніше. Я мушу якомога швидше полишити замок і золото, але як далеко доведеться відлетіти, не уявляю. Позаяк кожна секунда очікування наражає її на дедалі гіршу небезпеку. Це двосічний меч, і життя Аурін балансує на його вістрі. Треба забрати її звідсіль якнайдалі, але я не можу ризикувати, залишаючи її в стані гнилого застою надто довго. Не знаючи, як далеко може сягнути її сила, я намагаюся прикинути, як далеко нам варто відлетіти. Єдине моє бажання — вигнати з неї гнилизну. Її тіло може не витримати довшого виснаження. Також треба, щоб вона була на землі, у безпеці, адже коли я притлумлю свою силу,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx