11 Золото гусне й тужавіє, коли в замку нараз залягає тиша. Галас юрби також стихає, адже всі, затамувавши подих, чекають, чи дійсно все скінчилося. Не знаю, чи довго ми отак стоїмо, вслухаючись і спозираючи, але плями золота на сірому мерзлому камені далі не ширяться. Та попри світло смолоскипів, все навкруги мерхне. І холоднішає. Ворушня і гомін, мабуть, таки спинилися, але все це оживає в мені. Я вся тремчу, а в голові кружеляє вир гамірних думок. Що за чортовиння, в ім’я Небес, допіру скоїлося? Мої черевички промокли до рубця, поки я стовбичила тут на снігу, та ще й шкіра зашкарубла від морозяного нічного повітря. Я не планувала потрапити в цій сукні надвір. Я мала би бути зараз у бальній залі. Я мала б святкувати проголошення своїх заручин та розширення своєї влади над Шостим Королівством. Принаймні я мала би бути в теплі й добрі. Опускаючи погляд, я бачу золоті плями, розбризкані миготливими цяточками по моїй темно-синій сукні. Не наважуюся провести по ній пальцем. Тільки не після того, що я бачила на власні очі у тій бальній залі. Воно вгамувалося? — запитую я. Надто просте запитання як на ту всю химерію в замку. Вгамувалося — воно. Осатаніле золото в нестямному шалі клубочиться догори. Я вже знаю, що події сьогоднішнього вечора надовго закарбуються в моїй в пам’яті, а спомини про них наринатимуть на мене знову і знову. Я не зможу забути, з якою шаленою одержимістю шарпалося золото. Як стікало по стінах. Як розтікалося по землі. Як воно бризкало, кололо і затоплювало все на своєму шляху. —Воно вгамувалося? — перепитую я, розуміючи, що мій голос ніколи не був таким верескливим. Смерть ніколи в житті не зазирала мені у самі вічі, і моє тіло це відає. Ось чому кров досі стугонить в моїх жилах,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx