12 від чого дзвенить у вухах. Ось чому я не можу здолати дрижаки в тілі. — Гадаю, що так, — нарешті здобувається Ману, обертаючись. Його чоловік досі глипає на замок, мовби йому несила відірвати очей. Мовби очікує, що лють рідкого металу знову піднесеться духом. —Триклятущі Небеса… — чую, як бубонить він собі під ніс. Мабуть, виголошена його вустами стишена лайка вирвала корок з онімілого людського зборища, бо рій голосів розходиться двором. З мене мимохіть вихоплюється сила, притягуючи усі балачки до мене. Моя магія шугає вниз, підхоплюючи їхні слова і нашаровуючи їх в моїй голові. —Що трапилось? —Це золотий доторк короля Мідаса. —Де король Мідас? Де король Гнилі? —Наш принц мертвий. —Мідас зробив це зумисне? —Але що сталося? Слова линуть з їхніх уст до моїх вух, де вони збираються нитками в павутинні, яке я повинна сплести. Та невдовзі я вже не потребую своєї сили, аби все розчути, тому що натовп геть навісніє, і несамовито галасливими криками вимагає відповідей на свої запитання. —Лайнище, — бурчить Ману, повертаючись до мене. — Може, тобі краще… Раптом лунає чийсь крик: —Я знаю, що сталося! Усі погляди звертаються в бік жінки, яка, похитуючись, виходить вперед. Вона вказує тремтливим пальцем на двері, з глибини яких, наче із розверстої рани, витікає золото. —Король Мідас тут ні до чого! — спльовує вона. Її довге чорне волосся звисає до пояса, а сукня на позір немовби почасти розплавилась. — Це все його золота улюблениця! Вона вкрала його магію!
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx